Розділ 15.

Я стояла, мов прикована. Їхні погляди обпікали мене з обох боків: у Артема — важкий, з роздратуванням, а в Дем’яна — спокійний, упевнений. І саме цей контраст ще більше збивав мене з пантелику. Як же тепер правильно вчинити?

Я вже майже вирішила сказати, що піду сама — це виглядало б найпростішим виходом. Не образити Артема, не погодитися відразу на Дем’яна. Але ж я знала: це буде втеча та показ слабкості. І, зрештою, якщо я зараз не оберу, то потім все одно доведеться пояснювати й виплутуватись.

“Прислухайся до себе, Ліє” — подумки наказала я собі. І серце відразу дало відповідь: я хочу піти з Дем’яном. Так буде чесніше й для мене, і для Артема.

Я повернулася до Артема, ковтаючи клубок у горлі.

— Вибач, але сьогодні тобі мабуть доведеться йти самому.

Я бачила, як його обличчя змінилося. Він намагався триматися, але в очах блиснула гіркота.

— Зрозуміло, — коротко відповів він. — Добраніч, Ліє.

Та й усе. Жодного “вам”, жодного погляду в бік Дем’яна — він повністю його проігнорував. І, не озираючись, рушив далі темною вуличкою. Я відчула неприємний тягар у грудях, та все ж усвідомлювала: так правильно. Це краще, ніж лишати йому надію.

Дем’ян стояв поруч, провів його поглядом і кинув коротке:

— Здається, я йому не сподобався.

У його голосі відчувалась легка іронія. Він простягнув мені стаканчик з кавою, і я, мимоволі всміхнувшись, взяла його.

— Якби ти прихопив каву і для Артема, реакція була б іншою, — пожартувала я.

Він засміявся від душі.

— О, це було б занадто гостинно навіть для мене, — відказав він.

Я вдихнула аромат кави, відчуваючи, як напруга розчиняється.

— Просто ти не уявляєш, що значить після такого божевільного дня залишитися без кави, — додала я, теж уже жартома.

Він ще більше розсміявся, а я раптом відчула, як легко стало поруч із ним. Немов камінь із душі впав.

Дем’ян кивнув у бік парковки, звідки тільки-но з’явився. Там, у тіні ліхтарів, я побачила його машину.

— Ходімо, підвезу. Хіба що ти плануєш прогулянку в темряві?

Я теж засміялась, похитавши головою.

— Сьогодні точно не витримаю таку довгу дорогу. Хоча, чесно кажучи, ще поки йшла з ресторану, думала трішки прогулятись.

Він усміхнувся якось по-особливому, трохи зухвало, але тепло.

— Ну, прогулянку я можу організувати іншим разом. А зараз — сідай, бо ще заснеш на півдорозі.

І, чомусь, я зовсім не відчувала спротиву. Навпаки — вперше дозволила собі просто віддатися відчуттю, що поруч із ним мені… безпечніше, ніж я могла уявити.

Я йшла поруч із ним і ловила себе на думці, що все це здається нереальним. Як так вийшло, що я сама, добровільно, йду поруч із людиною, яку ще зовсім недавно ненавиділа? Як я так легко піддаюся його увазі? Ще кілька днів тому я би скоріше перетнула вулицю, аби не зустрітись із ним поглядом, а тепер — от я, йду поряд і не відчуваю відрази. Навпаки… наче якась дивна легкість з’явилася.

У машині мої думки закрутились ще швидше. “Це ж я сама погодилась. Я вирішила його не відштовхувати. Я дозволила йому бути поруч. Але чому? Що змінилось? Він? Я? Чи просто обставини?”

— Ну що, як пройшов твій день? — голос Дем’яна різко вирвав мене з полону роздумів.

Я зиркнула на нього й видихнула, намагаючись прибрати з обличчя розгубленість.

— Все як завжди, — сказала з посмішкою. — Спочатку підготовка, потім біганина і нерви, а потім ще й прибирання… Але то нічого, пережила.

Він глянув на мене бічним поглядом, і я помітила ледь помітну посмішку, немов його потішив мій тон. І чомусь від того, що він мене уважно слухає, мені стало тепло.

Машина плавно їхала далі, аж раптом він пригальмував біля парку й зупинився.

Я здивовано повернулась до нього:

— Щось сталось?

Він повернувся до мене й спокійно, майже буденно сказав:

— Ти ж сама казала, що хотіла прогулятись, але втомилась. То може, міні-прогулянка? Кілька метрів і просто посидіти та подивитись на гарний краєвид.

Я застигла, відчуваючи всередині справжній ураган. “Він пам’ятав? Він знову звернув увагу на дрібницю, яку я навіть сама вже забула…” Його уважність бентежила, а ще — лякала. Бо я бачила: в мені щось безповоротно змінюється.

Я вдихнула й вирішила сховатись за жартом. Усміхнулась, трохи підозріло зиркнувши на нього:

— Добре. Я не проти. Але… тільки якщо ти не маніяк.

Він усміхнувся широко, майже грайливо, нахилившись трохи ближче:

— Нажаль, ні. Але було б цікавіше виправдати твої підозри.

Я мимоволі розсміялася, і напруга всередині зменшилась.

Ми вийшли з машини, кожен тримаючи в руках свою каву. І це теж здалося мені символічним: двоє людей із гарячими напоями в руках, і вечір, який міг стати звичайним, але чомусь відчувався інакше.

— Якщо чесно, — сказав він, коли ми повільно рушили алеєю, — я радий, що ти все ж таки погодилась. Бо після робочого дня тобі справді варто трохи видихнути.

Я підняла брови, ковтнувши ковток кави:

— Ти що, тепер мій психотерапевт?

— Чому б і ні? — він глянув на мене з тим самим виразом, від якого я відчувала, як десь усередині щось тривожно тремтить. — Я вже вмію тебе слухати, правда?

Я хотіла щось відповісти, але замість слів тільки легенько посміхнулась. І відчула, що можу просто бути тут — з ним — і не тікати.

Ми підійшли до лавки й сіли. Перед нами розгорнувся краєвид: нічне місто мерехтіло вогниками, а річка тихо текла, віддзеркалюючи світло мостів. Усе це виглядало так спокійно й майже казково, що я мимоволі видихнула:

— Тут дуже гарно… — сказала я, не відриваючи погляду від панорами. — Так шкода, що я рідко тепер сюди приходжу.

Дем’ян нахилився трохи вперед, спершись ліктями на коліна.

— Часто бувала тут раніше?

Я кивнула.

— Досить часто. Мені подобається цей вид. Наче місто живе своїм життям, а ти сидиш тут і спостерігаєш збоку.