Розділ 14.

Я прокинулася пізніше, ніж зазвичай, і просто лежала на ліжку знаючи, що сьогодні нікуди не поспішаю. Ніякої роботи, ніякої метушні, ніяких великих планів — тільки я, моя квартира й цей дивно тихий день.

Але спокій був відносним. Всередині вчорашній вечір і досі відгукувався, наче тихе гудіння, якого не позбутися. Його слова, його легкість… і моя реакція. Ось вона й лякала найбільше. Бо раніше — все було просто: він адвокат, він чужа людина, яка втрутилась у моє життя, він той, кого треба тримати на відстані. А тепер… тепер я ловила себе на думці, що думаю не про те, що він зробив, а про те, як він сміявся, як дивився, як легко підтримував розмову. І це було неправильно.

Я навіть відчула злість на себе. “Ти ж пам’ятаєш, Ліє. Ти знаєш, що було. Чому ж тоді зараз реагуєш зовсім інакше?”

З такими думками я заснула, і вони переслідували мене аж до ранку. Тому сьогодні вирішила: ні, цей день буде тільки моїм.

Я навела лад у квартирі, ретельно. Мені подобалося, як речі ставали на свої місця, ніби й мої думки поступово вишикувалися рівненькими рядами. Потім приготувала щось смачне, дозволивши собі навіть зайву порцію десерту. “Хай, сьогодні я заслужила”, — подумала я й сама до себе всміхнулася.

А потім настав час моїх маленьких ритуалів: креми, маски, нові засоби, які вчора купила. Я ніби знову збирала себе докупи — зовнішнє і внутрішнє. Це теж трохи заспокоювало.

А ввечері я включила легкий фільм. Зовсім не той, що планувала вчора — тоді хотіла щось драматичне. Сьогодні ж потрібна була легкість, нехай навіть банальна комедія. І я сміялась у кількох моментах, хоч, мабуть, не так через жарти, як через відчуття, що вдається бодай трохи відволіктись.

Я сиділа на дивані, загорнувшись у ковдру, і відчувала приємну втому після дня, який присвятила тільки собі. І це було добре. Я навіть відчула, як у грудях з’явився крихітний клаптик спокою.

Хоча… десь на самому дні думок знову ворухнулося його ім’я. Я різко зітхнула й відмахнулася. “Ні, сьогодні ж не про нього. Сьогодні — тільки про мене.”

І вперше за останні кілька днів я справді повірила, що можу так зробити.

Я ще зранку знала, що сьогоднішній день буде важким. Ресторан закрили для відвідувачів, і з самого ранку ми всі переставляли столи, носили стільці, прикрашали залу. Повітря пахло свіжими квітами й блискучою полірованою деревиною, але для мене цей запах завжди асоціювався з напругою. Я знала: коли почнеться бенкет — почнеться й хаос.

І він почався.

Люди сходилися, музика грала, хтось сміявся надто гучно, хтось уже з перших хвилин чіплявся до офіціантів, бо “замовляв інакше”. Класика. Я вміло роздавала посмішки, хоча всередині кожного разу стискалася від роздратування. Ще кілька годин, Ліє. Просто тримайся. І не показуй, що тебе це вимотує.

На декілька хвилин відпочинку я буквально впала на стілець біля стіни. Аня відразу підсіла поруч.

— Як ти? — тихо запитала вона, підсовуючи мені склянку води.

— Жива. Але не знаю, на скільки ще вистачить, — видихнула я й відпила ковток. — А ти?

— Я? Я вже десятий раз у голові повторюю, що все це колись закінчиться, — вона засміялася, і я не втрималася, теж посміхнулась.

— Слухай, ти помітила того чоловіка в синьому костюмі? — нахилилася Аня ближче.

— Якого саме? Тут половина в синьому.

— Того, що біля сцени стояв і жестикував так, ніби зараз когось з’їсть.

— А, — кивнула я. — Помітила. Він уже двічі просив мене “переставити” квіти, бо вони “не так падають”.

— Серйозно? — Аня закотила очі. — Люди іноді такі дивні.

Я тільки всміхнулася. Ці дрібні розмови з нею рятували мене більше, ніж будь-який перепочинок.

Трохи пізніше, коли я повернулася до залу, Артем теж вирішив “розрядити ситуацію”. Він підморгнув мені, несучи тацю.

— Ліє, ти ж пам’ятаєш головне правило бенкету?

— Яке ще? — спитала я з підозрою.

— Не питати, скільки ще залишилось часу. Інакше вечір здається вдвічі довшим.

Я засміялася, і він задоволено кивнув:

— От, вже краще. А то у тебе такий вигляд був, ніби хочеш убити перший стіл.

Можливо, він і правий, подумала я. Але й справді — краще вже сміятись із цього абсурду, ніж знову прокручувати в голові, як сильно я не люблю такі дні.

Між підносами, замовленнями, примхами гостей і дрібними катастрофами я ловила ці маленькі миті — коли можна сісти, випити води, та перепочити.

А ще я знала: попереду довгий вечір. Але він все одно колись закінчиться.

Втома вже відчувалася в кожній клітинці тіла. Коли останні гості нарешті вийшли, ресторан наповнився довгоочікуваним спокоєм. Повітря здавалося густим від шуму, що щойно стих, і я вперше за вечір видихнула на повні груди. Ми всі мовчки розійшлися до своїх справ: хтось прибирав посуд, хтось збирав скатертини, я ж допомагала розставити стільці на місця. І тільки коли все блищало чистотою, ми дозволили собі розслабитися.

У кімнаті для персоналу я зняла свою уніформу, розпустила туго затягнутий хвіст і почала перевдягатися. Поруч метушилася Аня, яка, як завжди, примудрялася одночасно і збирати речі, і говорити без упину.

— Слухай, Ліє, сьогодні тобі, мабуть, доведеться самій йти до зупинки, — сказала вона, застібаючи джинси. — Я викликала таксі, бо мені треба швидше додому.

— Та нічого, — всміхнулася я, засовуючи робочу форму в пакет. — Нічна прогулянка теж іноді корисна. Може, свіже повітря приведе мене до тями після цього безумства.

— Ну-ну, — хитро всміхнулась Аня. — Тільки не загубися в своїх думках, а то знову будеш виглядати так, ніби вирішуєш долю світу.

Я закотила очі, але всередині погодилася. Аби ж то тільки долю світу…

Ми ще кілька хвилин поговорили, і вже в коридорі, майже біля виходу, натрапили на Артема. Він стояв з сумкою через плече, й виглядав таким свіжим, наче не працював усю цю виснажливу зміну.

— О, мої панночки, — розтягнув він свою звичну посмішку. — Вчасно зібрався — будемо разом повертатися.