Розділ 13.

Вихідний ранок почався для мене несподівано легко — без будильника, без поспіху й без ресторанного гамору в голові. Я прокинулася з відчуттям, що сьогодні хочу просто… жити для себе. Звичайний день, нічого особливого, але саме в цьому й була його цінність.

Зібравшись, я вирушила в місто. Спершу — у косметичний магазин. Давно треба було оновити деякі засоби, але робота постійно відкладала ці дрібні потреби на потім. Я роздивлялася полиці, пробувала аромати кремів, торкалася помад на тестерах і ловила себе на тому, що мені подобається цей процес. Маленькі покупки, які ніхто не оцінить крім мене, але які створюють відчуття турботи про себе.

Потім я зайшла до книгарні. Я любила ці місця — запах свіжого друку, шелест сторінок, спокій, у якому ніби зникає весь світ. Купила дві книги: одну — легкий роман для вечірнього відпочинку, іншу — серйознішу, для тих моментів, коли хочеться зануритися в чужі світи й відволіктися від власного.

Я йшла далі з пакетами в руках, переходила з магазину в магазин, купувала то якусь дрібницю для кухні, то милу прикрасу для дому, і здавалося, що ці маленькі радості стелять всередині спокій.

Лише іноді, коли зупинялася на світлофорі чи прикладала сумку з покупками ближче до себе, у голові виникала вчорашня думка, мов тінь: ревність. Це слово лякало мене. Воно не повинно було мати до мене відношення. І все ж мало.

Я відразу ж відганяла це відчуття, наче надокучливого комара. 

“Ні, Ліє, ти вигадуєш. Це просто через дивні збіги, через його настирність. Це не ревність. Ти ж розумна, ти знаєш, що все під контролем.”

Щоб заглушити ці думки, я ще більше занурювалася у світ дрібних покупок, насолоджуючись самою атмосферою вихідного дня. Тепла травнева погода ніби обіймала мене: сонце лагідно торкалося шкіри, вулиці наповнював сміх, запахи кав’ярень і свіжої випічки, діти бігали навколо з морозивом.

Я відчувала, як розслабляюсь. Ходила неспішно, не думаючи про час. Вперше за останні дні в мені з’являвся простір для легкості.

Наприкінці прогулянки я зайшла до продуктового. Брала все продумано: овочі, крупи, щось для швидких вечерь після зміни. У якийсь момент, тримаючи в руках ківі, я посміхнулася сама до себе. Бо вперше за весь день усвідомила, що жодної думки про нього не було більше години. І це здалося маленькою перемогою.

Я вийшла з магазину, повільно крокуючи додому з повними пакетами, й подумала: “Ось так і треба. Просто жити. Для себе. Без зайвих емоцій.”

Хоча десь глибоко в грудях маленький, впертий голос тихо нашіптував: “Але ж це не кінець. Ти все одно мусиш колись дати собі відповідь — що це було насправді.”

Пакети врізалися мені в пальці, і я вже уявляла, як вдома заварю чай, розкладу покупки й увімкну якийсь легкий фільм. Але моя маленька ідилія обірвалась в ту мить, коли з руки раптом зник пакет.

— Давай я тобі допоможу, — пролунало поруч.

Я мало не підскочила від несподіванки. Обернувшись, побачила його. Дем’ян. Знову.

“Та як він з’являється всюди?!” — була перша думка. Серце калатало, в грудях змішалися роздратування й неспокій.

— Не потрібно, — вирвалось у мене, голос прозвучав трохи різкіше, ніж я хотіла. Я ще не оговталась від того, що він просто з’явився нізвідки.

Він, звісно, тільки посміхнувся, легко й нахабно водночас:

— Все одно допоможу, — і вже крокує в напрямку мого під’їзду з моїм пакетом у руках, ніби це щось само собою зрозуміле.

Я постояла секунду, намагаючись переварити ситуацію, і рушила за ним. 

“Що він взагалі собі думає?”

— Куди це ви прямуєте? І що ви тут робите? — запитала я, швидко наздогнавши його.

Він навіть не зупинився, повернув голову на мене, а в очах грала ледь помітна насмішка:

— Здається, ми домовились, що ти вже звертаєшся до мене на “ти”.

Я аж стиснула зуби. Відчула, як роздратування спалахує всередині. Але сперечатись зараз не мала сил. Добре, хай буде так. На ти, то на ти.

— То що ти тут робиш? — повторила вже спокійніше, хоча всередині кипіло.

— Йду до тебе додому, щоб занести пакет, — сказав він так буденно, наче ми старі друзі. — А сюди приїхав, щоб навідатись у квартиру бабусі.

— Тобі ніхто не давав запрошення до мене додому. Тож ти туди не підеш, — відрізала я.

У цей момент ми якраз підійшли до мого під’їзду. Він зупинився, обернувся до мене й, як завжди, з тою своєю хитрою посмішкою промовив:

— Тоді ми так і будемо тут стояти.

Я глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій.

— Тебе чекає квартира Зої Павлівни. І купа справ набагато важливіших, ніж ця дурниця.

— Я нікуди не поспішаю, — знизав плечима він. — Та й квартира почекає.

Ми стояли так кілька секунд. Я відчувала, як всередині все більше закипає. Злюсь на нього. На себе. На цей безглуздий момент. Чому взагалі я дозволяю йому диктувати умови?

— Віддай пакет, — сказала ще раз, цього разу твердо.

Він повільно похитав головою, в його очах промайнуло щось грайливе. Потім, не поспішаючи, розвернувся, підійшов до дверей під’їзду й потягнувся рукою до них.

— Ну давай, Ліє, відкривай, — промовив майже жартівливо.

Я стояла в двох кроках позаду, стиснувши кулаки. Відчувала, як роздратування бореться з безсиллям. Це був дивний коктейль: злість на нього за нахабність, на себе — за слабкість, і ще щось, що я навіть не хотіла визнавати.

Безвихідь. Саме так. Я в пастці, в якій він ніби насолоджується тим, як я заплутуюсь у власних емоціях.

Ключі дзенькнули в руці, і я відчула, як пальці ледь тремтять. Ну і як я докотилась до цього? Ще півгодини тому я уявляла чай і фільм, а зараз — веду за собою чоловіка, якого знаю ледь-ледь, але який, здається, знає надто добре, як мене вибивати з рівноваги.

Я здалася. Підійшла, відчинила двері під’їзду — і ми обидва увійшли.

На сходах лунали наші кроки. Тиша була настільки густою, що аж дивно: зазвичай він завжди мав що сказати, якийсь жарт чи коментар, а зараз йшов позаду мовчки. Це ще більше мене напружувало. Що він задумав? Чого взагалі від мене хоче?