Розділ 12.

Я саме віддала замовлення кухарю і вже розвернулась виходити, як відчула — всередині все клекотить. Хотілося бодай на хвилинку спертись об стіну й закрити очі, але я знала — ніхто мені цієї розкоші не дозволить. Вийшла до зали, зупинилась, як завжди, щоб пробігтися поглядом по всіх столиках. І відразу зустрілася очима з Анею.

Вона стояла біля свого столика, посміхалась до клієнтів, але погляд — чітко на мені. І оте її ледве помітне підняття брів, легкий кивок — “Іди сюди, швидко”.

Ну от, починається… Я вже зробила крок, щоб підійти, як почула позаду:

— Дівчино, можна вас?

Я миттю натягнула посмішку й повернулась. Двоє відвідувачів махали рукою. Чудово… саме зараз.

— Так, звичайно, слухаю вас, — підійшла я, вже відчуваючи, як нетерплячий погляд Ані свердлить спину.

Вони замовили ще по одній страві, трохи вагалися з десертом, а я чемно кивала, записувала. Коли нарешті я відійшла й попрямувала до кухні, то буквально відчувала, як Аня мало не йде за мною поглядом.

Я віддала замовлення на кухні й уже хотіла йти до зали, як почула:

— Ліє, грецький салат готовий.

Звісно. Для неї.

Я взяла тарілку й зупинилась на секунду, тримаючи її в руках. Всередині все стиснулось — наче я зараз йду не просто подати страву, а вступити на поле бою. 

“Чому я так реагую? Це ж звичайна відвідувачка. Просто ще одна клієнтка, яка сіла не за будь-який столик, а саме за його.”

Кроки до їхнього столика здавались надто довгими. Я відчувала, що він дивиться на мене. Не так відкрито, як зазвичай, а скоріше нишком, боковим поглядом, але все одно — я це відчувала кожною клітинкою.

Підійшла. Обережно поставила салат перед дівчиною.

— Ваш грецький салат, — сказала спокійно, як могла.

Вона навіть не глянула на мене. Лише кивнула й, ніби я частина інтер’єру, продовжила свою розповідь Дем’янові:

— …і ти знаєш, вони знову вирішили це зробити. Хоча я ж їм казала…

Вона щось говорила про людей, про якісь зустрічі, імена. Я бачила, що він слухає її ввічливо, але без особливого інтересу. Його плечі були напружені, а очі раз по раз — на мені.

— Чи бажаєте ще щось? — запитала я рівним голосом, намагаючись не видати роздратування, яке повільно піднімалось у грудях.

— Ні, дякую, — відмахнулась дівчина, так легко, ніби я офіціантка-невидимка.

Але він, не давши мені піти так просто, сказав:

— Дякую, Ліє. Нам більше нічого не потрібно.

Це просте “дякую” прозвучало зовсім інакше, ніж недбале її. В ньому було щось особисте. Щось, що відчувала тільки я.

Я вдягнула професійну посмішку, хоч усередині все стиснулось від дивного поєднання злості й… ще чогось, чого я воліла б не називати.

— Смачного, — відповіла я і швидко відійшла від столика.

“Чому мене так зачіпає ця ситуація?” Його погляд, її впевненість, той факт, що я стою тут і почуваюсь зайвою… Наче між ними є щось більше, але водночас — він зовсім не виглядав радим від її появи.

І від цього ставало тільки гірше.

Відійшовши від них, я намагалась приховати те, як усередині мене клекотіло. Окинула поглядом зал — ніхто не кликав, ніхто не потребував уваги, тож я відразу попрямувала до Ані.

Вона навіть не чекала, поки я підійду впритул:

— Ну що там? Чому вона до нього сіла? — її очі світилися цікавістю, змішаною з тією самою тривогою, яку я відчувала і сама.

— Нічого не знаю, — видихнула я, намагаючись, щоб голос звучав байдужим. — Просто прийшла і сіла.

Я зробила паузу й додала, ніби мимохідь:

— Ти не знаєш, хто вона взагалі?

Аня на секунду задумалась, пригадуючи:

— Хто вона саме — ні. Але я бачила їх разом. Це було давно, десь… більше року тому, мабуть. — Вона піджала губи й хитнула головою. — Думаю, вона його колишня.

У мене всередині щось неприємно стиснулось. Я вдала байдужість і кинула:

— Можливо, й не колишня.

Аня підняла брови й зітхнула:

 — Якби не колишня, він би не питав у мене, чи є вільний твій столик. Та й вона сама запитала про вільне місце, я їй показала на інший столик. Так що, Ліє, це випадковість.

Я вчепилася за це слово — випадковість, — наче воно могло врятувати мене від усіх думок. Випрямилась і, стискаючи руки в замок, сказала:

— Мені все одно.

— Так я тобі й повірила, — скептично протягнула Аня, вдивляючись у мене.

— Це мене не стосується, — швидко випалила я, щоб не дати їй можливості копати далі. — Хай роблять, що хочуть. І… я не наплела собі дурниць тільки через те, що він тоді щось жартома сказав.

Аня хмикнула, її усмішка була майже співчутливою:

— Ну, якщо б це було жартома, то він зараз не сидів би отак.

Я здригнулась від її слів і запитала, ніби виклик кидаючи:

— Отак — це як?

Я різко повернулась у їхній бік — і відразу наткнулась на його погляд. Прямий, гострий, такий, що ніби спіймав мене зненацька й прикував до місця. Він сидів, слухаючи щось від тієї дівчини, але дивився не на неї. Дивився на мене.

І в ту мить моє серце зробило такий гучний удар, що я боялася — Аня його почує.

Я відвела погляд убік, бо ще трохи — і втоплюся в його очах. Всередині все змішалося в дивний, нестерпний коктейль: злість, що він знову сидить саме за моїм столиком, цікавості — чого він добивається? — і ще чогось такого… небезпечного, чого я навіть не хотіла називати. Я губилася в собі, розгублено ловила власні відчуття й зовсім не розуміла, чому вони взагалі виникли.

Раптом я відчула, як позаду хтось торкнувся мене — легкі, впевнені руки лягли на моє плече й на плече Ані.

— Ну що, дівчата, про кого цього разу пліткуєте? — пролунав знайомий, трохи насмішкуватий голос.

Я озирнулася й побачила Артура. Він стояв, усміхаючись так, ніби впіймав нас на гарячому.

Я, спробувавши перевести все в жарт, відповіла:

— Не хвилюйся, не про тебе.

— Дуже шкода, — віджартувався він, театрально зітхнувши. — Було б приємно, аби хоч хтось час від часу згадував мене за гарячими плітками.