Розділ 11.

Я прокинулася цього ранку з легкістю, якої давно не відчувала. Мабуть, вперше за довгий час у мене не було ані тіні важкості на серці. Поки пила каву, ще й встигла поговорити з бабусею по телефону — вона дзвеніла в голосі, розповідала, як гарно там у них в санаторії, як вони з Зоєю ходили на процедури й навіть знайомилися з новими людьми. Я слухала і ловила себе на думці, що в її голосі було стільки радості, що я й сама почала посміхатися.

— От бачиш, Лієнько, — сказала вона, — я ж тобі говорила, що мені тут добре буде. Не хвилюйся.

— Я й не хвилююсь, — відповіла я, закочуючи очі, хоча усмішка не сходила з обличчя. — Тільки не захоплюйтесь там надто сильно своїми новими знайомствами.

Бабуся тільки засміялася, і ми ще трохи поговорили, після чого я поклала слухавку з відчуттям тепла.

Зібравшись і замкнувши квартиру, я впевнено крокувала до зупинки. Повітря було свіже, сонце ніжно пробивалося крізь легкі хмаринки, і я ловила себе на тому, що сьогодні в мене чудовий настрій. Якщо день пройде так само спокійно, як попередні три, то взагалі буде ідеально.

Вже в роздягальні ресторану я швидко переодягнулася в уніформу, поправила волосся перед дзеркалом і, виходячи, зустріла Аню, яка саме проходила повз.

— Привіт, красуне, — вона підморгнула. — Щось ти світишся сьогодні.

— Та просто гарний настрій, — відповіла я, всміхаючись. — Погода класна, бабуся дзвонила, у неї все добре. І взагалі… відчуваю, що буде хороший день.

Аня підозріло примружилася:

— Хм… Гарний настрій — це підозріло. Не інакше як щось сталося. Може, хтось перестав ходити в ресторан, га?

Я пирснула від сміху й, закочуючи очі, махнула рукою:

— Аню, серйозно. Не починай.

Вона розсміялася у відповідь:

— Гаразд, гаразд. Але, якщо чесно, я рада бачити тебе такою. Бо останнім часом ти ходила як натягнута струна.

Її слова на мить змусили мене замислитися. Справді, після того вечора з Дем’яном у мене всередині залишалася якась дивна напруга. Але тепер, коли його кілька днів не було видно, мені вдалося заспокоїтися. Може, й справді він просто пожартував? Або передумав? І добре… тим краще для мене.

— Ну, — я легенько торкнула Аню ліктем, — побачимо, чи збережеться мій настрій після кількох годин з нашими відвідувачами.

— О, — хмикнула вона, — це вже залежить не від мене.

Ми розійшлися кожна на своє місце, а я, взявши блокнот і ручку, відчула приємну впевненість у тому, що зможу впоратися з будь-яким днем.

Хай там що, я сьогодні налаштована на спокій. І так буде.

День був метушливий, але дивно легкий. Навіть дві капризні панянки, які півгодини сперечалися про салат, не зіпсували мій настрій. Навпаки, я ловила себе на думці, що у вихідні нарешті зможу спокійно виспатися, сходити в магазин по дрібнички, які давно планувала купити, і, можливо, навіть виділити день для читання книги, яку вже місяць відкладала.

От би ще суботу якось пережити… — подумала я, згадавши слова Артура про закриту вечірку. Я не любила такі дні: шумні компанії, втома вдвічі більша, і жодної можливості перепочити. Але дивним чином навіть ця думка не вибила мене з ритму.

Я йшла на кухню, тільки но прибравши столик після клієнтів, коли мій погляд мимохіть зачепив Аню. Вона стояла біля входу, усміхнено щось пояснювала новому відвідувачу, показуючи рукою в бік вільних столиків. І саме в цю мить відвідувач повернув голову — і я завмерла.

Це був він.

Дем’ян.

Моє серце на секунду зробило кульбіт, і я різко перевела погляд, зробивши вигляд, що нічого не бачу. В голові пронеслося: тільки не зараз. Тільки не сьогодні. Нехай сяде куди завгодно, тільки не до мене.

Поки я йшла, краєм ока встигла побачити, як Аня щось говорить йому, а він відповів їй, кивнувши — і посміхнувся так, наче щось задумав.

Тільки б не за мій столик, тільки б не за мій… — я повторювала, відчуваючи, як десь усередині зростає напруга, котру я ще вранці так радісно поховала.

Я зайшла на кухню, поставила тацю, і сперлася руками на стіл, глибоко вдихнувши.

— Ліє, все добре? — запитав кухар, глянувши на мене здивовано.

— Так, так… все добре, — поспішно відповіла я, намагаючись не видати власного тремтіння в голосі. — Просто день довгий.

Хоч би він сів десь на іншому крилі залу… — благала я подумки, розуміючи, що все, чого я зараз хочу, це ще кілька годин спокою.

Але десь глибоко всередині була інша, тихенька думка, яку я не хотіла визнавати: якщо він все-таки сяде за мій столик — що я зроблю?

Через хвилину я вийшла з кухні й погляд сам собою зупинився на його силуеті. Звісно… він сидів саме за моїм столиком. Я й не могла чекати іншого, але все ж таки надіялась. Ну от, Дем’яне, ти ж зовсім не знаєш міри, правда?

Я зробила кілька глибоких вдихів, щоб трохи вгамувати хвилювання, і попрямувала до стійки. У голові прокручувала своє рішення триденної давності: Я хотіла зрозуміти, що це за людина. Добре. Буду тримати слово. Дивимось, що буде далі.

Взявши меню, я вирушила до столика. Ще кілька кроків — і він помітив мене. Його очі миттєво ожили, губи торкнула ледь помітна посмішка.

— Добрий вечір, — сказала я стримано, намагаючись говорити рівним голосом, і подала меню.

— Привіт, Ліє, — відповів він легко, ніби ми зустрічаємось щовечора. Він прийняв меню, але навіть не розгорнув його. Замість цього нахилив голову й майже грайливо додав: — Тобі ж відомо, що воно мені як завжди не потрібне.

Я відчула, як у грудях щось тьохнуло від роздратування. Ну звісно… знову починається ця гра. Найбільше я не хотіла почути саме це прохання, і, як на зло, він не змусив мене довго чекати.

— То що порадиш сьогодні? — запитав він, спершись ліктем об стіл і дивлячись прямо на мене з тією самою спокійною посмішкою, від якої хотілось або грюкнути тацею, або розсміятись.

Я швидко вирішила, що тягнути з цим немає сенсу. Краще відразу дати відповідь і відійти.