Розділ 10.

Я сиділа мов укопана. Його слова ще відлунювали в голові, нашаровувались одне на одне, і я не могла зрозуміти — він серйозно це сказав, чи просто пожартував? Голос звучав занадто впевнено, занадто… справжньо. Але ж не може бути. Не може.

За ті кілька секунд, поки я розгублено дивилась у темряву за вікном, у моїй голові чітко виринала одна думка: треба виходити. Зараз же.

Я глибоко вдихнула, щоб стримати тремтіння голосу, і зібрала в собі рештки спокою.

— Дякую… що підвезли, — тихо мовила я, уникаючи його погляду. — Але мені вже потрібно йти.

Я потягнулася до дверцят, відчуваючи, як тремтять пальці на холодній металевій ручці. Двері піддались, свіже вологе повітря разом із бризками дощу відразу хлинуло в салон.

— Надобраніч, Ліє, — спокійно, майже м’яко пролунав його голос у мене за спиною.

Я не озирнулася. Просто ковтнула клубок у горлі й швидким кроком вислизнула з машини. Через дощ волосся й сукня намокли майже відразу, але я навіть не намагалася прикритися руками. Я йшла до під’їзду, ніби рятуючись від чогось невидимого, від самого себе.

Коли почула як у дверях під’їзду клацнув замок, тільки тоді я змогла нарешті видихнути. Важко, майже зі стогоном, так, наче тягла на собі цілий день тягар, який нарешті впав.

Що це взагалі було? Він же… він не мав права так казати. Чому саме зараз? Чому саме мені?

Ноги самі понесли мене сходами вгору. Кроки глухо відлунювали, заглушаючи ураган думок у голові. Я повторювала собі: все, досить, ти вже вдома, він лишився там. Але навіть піднімаючись на свій поверх, я все ще чула його голос: “А можливо, ти мені просто подобаєшся.”

Наче він прошепотів це мені просто в душу, і тепер ніякий дощ уже не змиє.

Я зайшла до квартири й тихо зачинила за собою двері. Полегшено видихнула: добре, що бабусі сьогодні не було вдома. Вперше я зраділа її відсутності. Лише зараз я зрозуміла, наскільки потребую тиші — простору, де ніхто не спитає, чому я така бліда, чи не почне підозріло вдивлятись у мене.

Мокра сукня липла до тіла, по волоссю стікали холодні краплі, і від цього мені стало нестерпно некомфортно. Перше, що треба зробити, — душ. Інакше я просто зійду з розуму.

Я скинула з себе мокрий одяг прямо в передпокої й босоніж пішла до ванної. Гаряча вода обійняла мене, немов ковдра. Вона стікала з плечей, змиваючи залишки дощу, тривоги, липких думок. Я стояла під струменем довше, ніж зазвичай, бо не могла відірватись від цього тепла. Здавалося, ніби тіло ще бореться з холодом вечірньої вулиці й з тими словами, які я не можу викинути з голови.

Нарешті, витершись м’яким рушником, я натягнула улюблену піжаму, в якій завжди відчувала себе безпечно. Волосся висушила феном. І тільки тоді я змогла видихнути з відчуттям, ніби повернулася до себе.

На кухні панувала тиша, лампа над столом світила м’яко й трохи жовтувато. Я заварила чай — м’ятний, мій улюблений, — і дістала з холодильника вечерю. Швидко підігріла її у мікрохвильовці, й аромат розійшовся по кухні, даруючи відчуття домашності. Лише тоді зрозуміла, як сильно зголодніла: за весь день у ресторані не мала й хвилинки навіть для перекусу.

Поївши, я взяла чашку гарячого чаю й пішла до вітальні. Там, у напівтемряві, з м’яким світлом бра, чекало моє улюблене крісло. Я вмостилася в ньому, підтягнула ноги під себе, обійняла чашку долонями — і тиша накрила мене з головою.

А потім почали лізти думки. Знову і знову, як заїжджена платівка, я чула його голос: “А можливо, ти мені просто подобаєшся.”

Від цих слів мене наче обдало холодом, навіть попри теплий чай. Я не знала, що це було: жарт? провокація? чи, боронь Боже, щось справжнє? Мене охопило дивне змішане відчуття — тривога, злість, розгубленість. І водночас... щось інше, від чого серце билося швидше.

Чому я не змогла щось відповісти? Чому втекла, наче винна? Я злилась на себе. Я завжди знаходжу слова — але цього разу ні.

Я відпила ковток чаю й заплющила очі. І всередині мене ніби боролися дві частини. Одна кричала: “Тримайся від нього подалі, це небезпечно, він занадто непередбачуваний!” Інша нашіптувала тихо, але наполегливо: “Але ж… якби ти справді боялася, то чому зараз згадуєш його очі й цей голос знову й знову?”

Я глибоко зітхнула й потягнулась до пледу, щоб закутатись. Ніч мала б приносити спокій, але мені здавалось, що після цього вечора спати буде непросто.

Я сиділа в кріслі, тримаючи в руках уже майже холодну чашку чаю. Думки плуталися, наче хтось навмисне заплутав у вузол усі мої внутрішні нитки. І серед них знову й знову виникало одне: навіщо я взагалі сіла в його машину?

Я ж знала, що добром це не закінчиться. Знала, відчувала — і все одно піддалась. Втома, дощ, ця нічна вулиця… Виправдань безліч, але насправді я сама дозволила втягнути себе у щось, чого не хотіла. І тепер от сиджу тут, наче сама себе загнала в пастку.

Від цього всередині підіймалося роздратування, майже злість на себе. Можливо, всього цього зараз і не було б, якби я просто почекала свій автобус.

Я видихнула й відчула, як напруга від цих нескінченних роздумів починає мене виснажувати ще більше. Досить. На сьогодні досить. Що б він не затіяв, хай там правда чи гра, але досить. Я мала відпустити цю тему бодай до ранку.

Допивши чай, я піднялася з крісла й відчула втому в ногах — вони просили відпочинку. Я повільно попрямувала до своєї кімнати, впала на ліжко й закуталась у ковдру. Сон не поспішав приходити — думки ще довго бігали колами, мов нічні метелики навколо світла. Але зрештою втома перемогла, й темрява обійняла мене.

Ранок зустрів мене дивним відчуттям. Я прокинулася, але не відчула полегшення — ніби ніч зовсім не стерла вчорашнього. Навпаки, в голові лишилася важкість, і навіть тіло не мало відчуття справжнього відпочинку.

Я сиділа на краю ліжка й дивилась у вікно. В голові крутилось лише одне: що тепер буде? Вчорашні слова… я не вірила, що він говорив серйозно, але й відкинути їх повністю теж не могла. І головне — я не знала, чого ще чекати від нього. Ця непередбачуваність лякала найбільше.