Розділ 9.

Недільний ранок видався дивно тихим. Я прокинулась без будильника, але відчувала, що проспала недостатньо — сни були уривчасті, плутані. Потягнувшись у ліжку, я кілька хвилин лежала, намагаючись переконати себе, що все нормально, що вчорашнє вже позаду, і сьогодні буде звичайний робочий день.

Я зібрала волосся у хвіст, вмилася холодною водою — ніби намагаючись змити залишки тих думок і тривог. Потім заварила каву, на ходу зробила бутерброд і швидко поснідала, хоча апетиту особливого не було. У голові крутилися дрібниці: що одягти, чи встигну на маршрутку, чи все взяла із собою. І все одно, хоч як я намагалась сконцентруватися на буденних дрібницях, у глибині думок сиділо: а що, якщо…

Мені навіть хотілося вмовити себе, що все вигадала, перебільшила, що то лише випадковість. Та й сьогодні неділя, в ресторані не буде цих завичних обідів і постійних бізнес-зустрічей. А це означало — не буде його. І тільки ця думка справді трохи заспокоювала.

Зібравшись, я повісила сумку на плече, кинула останній погляд у дзеркало — простий легкий макіяж, звичайна сукня для роботи, нічого особливого. Мені й хотілося, щоб сьогоднішній день був саме таким — нічим не примітним.

Вийшовши з квартири, я відчула свіже повітря — ще не спекотне, з запахом вологого асфальту після нічної роси.

Коли підійшла до ресторану, там ще було спокійно — лише кілька співробітників метушилися біля входу, хтось заносив ящики з продуктами. Я привіталася з колегами, зайшла всередину, переодягнулася у форму й відчула, що трохи легше. Робоча рутина завжди мала на мене цей ефект — вона затягувала, змушувала забути про зайве.

Але всередині все одно залишався цей дрібний неспокій, наче я чекала чогось непередбачуваного. І хоча розум твердо нагадував: сьогодні ж неділя, він не прийде, — серце не слухалося й билося швидше, ніж мало б.

Я вдихнула глибше, поправила перед дзеркалом свій одяг і пішла до залу.

“Звичайний день. Просто звичайний день”, — повторювала я подумки, ніби заклинання.

Весь день — суцільна метушня, то одні гості, то інші, й усміхатися доводилось навіть тоді, коли сил на це не залишалося. Я ледве трималася на ногах — здавалося, що ступаю не по підлозі ресторану, а по розпечених вуглинах. Тож ближче до восьмої я дозволила собі маленьку паузу й сперлась ліктями на барну стійку.

— Втомилась? — почувся поряд голос Артема. Він, як завжди, вмів підловити момент, коли я слабшаю.

— А ти як думаєш? — втомлено всміхнулась я. — Схоже, я сьогодні більше кілометрів намотала, ніж за тиждень.

— Я бачив, як ти літала між столиками, — підморгнув він, протираючи склянку. — Може, тобі кросівки треба замість цих твоїх милих балеток?

Я пирснула від сміху.

— Ага, і фартух спортивний у квіточку, щоб образ не зіпсувати.

— Головне, щоб комфортно, а квіточки — то вже бонус, — хитро посміхнувся він, нахилившись трішки ближче. — Слухай, а давай якось прогуляємось? Свіже повітря, ніяких гостей, ніяких тарілок… Може, навіть сьогодні після роботи?

Я відчула, як у грудях з’являється легке збентеження. Артем завжди говорив із тією легкою нотою флірту, але тепер його пропозиція прозвучала чіткіше, ніж зазвичай. Мені подобалося з ним говорити, він умів розсмішити й розрядити атмосферу, але давати йому надію… ні.

Я вирівнялась і з легкою посмішкою відповіла:

— Артем, колись обов’язково. Але не сьогодні. Я занадто втомлена, навіть на розмови сил нема.

Він театрально зітхнув, роблячи вигляд, що розчарований.

— Ох ці жінки… Завжди змушують чоловіка чекати. Але добре, зачекаю. Заради тебе — хоч вічність.

Я засміялася, вже не так втомлено. Мабуть, мені й справді було трохи приємно чути ці слова, хоч я й намагалась не показувати.

І саме в цей момент поряд із нами зупинився хтось ще. Я відчула його присутність перш ніж підняла очі.

— Привіт, Ліє, — пролунав спокійний, знайомий голос.

Я підняла голову — і побачила Дем’яна. На його обличчі була легка, майже грайлива усмішка.

— Чи знайдеться сьогодні для мене вільний столик?

Всередині в мене все похололо. “Ну чого ж ти з’явився саме зараз?” — сердито подумала я. А в голові, йому у відповідь, зухвало пролунав мій власний голос: Нажаль, є…

Але я швидко вдягла на обличчя свою професійну маску — ввічливу, бездоганну посмішку.

— Є, звісно, — відповіла я рівно. — Зараз проведу вас.

Артем, що стояв поруч, одразу трохи насупився, але нічого не сказав. А я, намагаючись не зустрічатися з Дем’яном поглядом занадто довго, вийшла з-за стійки й повела його в зал, відчуваючи, як десь під ребрами наростає хвиля злості й… чогось ще.

Я йшла перед ним крізь зал, відчуваючи, як кожен його крок за спиною ніби віддавався у мене в хребті. “Не думала, що він сьогодні прийде…” — крутилась думка в голові. Хоча десь підсвідомо я цього чекала. Але все ж більше — завтра. Бо завтра будній день, логічно: він прийшов би на обід, як минулого разу. А сьогодні… сьогодні вихідний. Отже, щоб з’явитися тут зараз, йому довелося навмисне приїхати. І судячи з того, що на ньому — біла сорочка й прості джинси, явно не робочий прикид, — він не прийшов сюди випадково.

Навмисно. Отже, він це планував…

— Ось, тут вільно, — я зупинилась біля одного з кутових столиків, жестом вказавши на нього.

— Чудово, — спокійно відповів він і сів, неначе це була його улюблена позиція у шаховій партії.

Я, не гаючи часу, простягнула йому меню, яке прихопила ще біля барної стійки.

— Ось, можете обрати.

Він узяв його в руки, але навіть не розгорнув. Просто тримав і дивився на мене.

— А що б ти мені порадила на вечерю? — запитав він так буденно, ніби в цьому не було жодного прихованого підтексту.

Знову… — миттєво роздратування стиснуло мене зсередини. Знову ця гра. Знову це питання. Навіщо?

— Перед вами меню, — відповіла я рівно, намагаючись не дати голосу тремтіти від нервів. — Там є все, можете обрати, що забажаєте.