Розділ 8.

Суботній ранок, який я так собі мріяла провести з кавою в ліжку і новою книжкою, перетворився на марафон із пакування валізи. Сонце тільки-но заливало кімнату теплим світлом, а ми з бабусею вже повзали поміж шафи та ліжка, мовби готувались не до трьох тижнів у санаторії, а до переїзду назавжди.

— Лієчко, а як ти думаєш, от цю сукню брати чи краще оту, в клітинку? — бабуся вкотре стояла з двома вбраннями в руках і серйозно дивилась на мене, ніби від цього вибору залежала доля всієї подорожі.

Я притулилась спиною до шафи й майже безсило видихнула:

— Бабусю… бери обидві. І все. Інакше ми тут до вечора зависнемо.

— Ну ти тільки глянь, яка ти рішуча, — хитро усміхнулась вона й поклала обидві сукні в сумку. — Може, і за мене поїдеш?

— Ага, я ще й за Зою Павлівну поїду, — не втрималась я від сміху. — Та ви ж там як удвох у санаторії будете, то це буде справжня міні-курортна мафія.

Бабуся театрально змахнула рукою:

— Та ми з нею ще покажемо молодим, як треба відпочивати!

Я розсміялася й впала на ліжко, поки вона нишпорила в шухляді за хустинками.

— Ну от, бачиш? А ти кажеш, що не знаєш, що брати. У тебе ж арсенал цілий — сукні, хустки, ще й ось цей шалик із квітами.

— Шалик потрібен, — серйозно відказала бабуся, — бо раптом вечорами прохолодно буде.

— Тоді бери ще й зимову шапку, щоб нічого не бракувало, — підколола я.

— Ой, не смійся, — буркнула вона, але в очах світилась іскорка, й я знала, що вона теж ледь стримує посмішку.

Поки я акуратно складала речі, вона знову підійшла зі стопкою книг.

— Оце ще, може, візьму. Там ж бібліотека є, але я ж не знаю, які книжки в них…

Я закотила очі:

— Бабусю, це ж не літературна експедиція, це санаторій! Дві книжки — максимум.

— Дві? — обурено підняла вона брови. — Ну добре, три…

Я засміялася:

— Тоді три, щоб не відчувала себе обділеною.

Ми так жартували ще довго, і час від часу я ловила себе на думці, що мені навіть подобається ця метушня. Бабуся була вся в енергії, світилась передчуттям подорожі. Ніби їй знову двадцять, а не сивочолі роки й десятки таких самих сумок за плечима.

Нарешті, після години “тяжкої праці” й нескінченних “а чи не взяти ще ось це”, сумка таки була зібрана. Я з полегшенням опустилась на стілець і сказала:

— Все. Місія виконана. Ви з Зоєю Павлівною офіційно готові підкорювати санаторій.

— Ой, Лієчко, ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячна, — усміхнулась бабуся і поцілувала мене в щоку. — Без тебе я б точно ще тиждень збиралась.

Я теж засміялась, відчуваючи легку втому, але й дивне тепло від того, як ми провели цей ранок.

Коли все було готово, бабуся запропонувала ще попити чай, поки вона не поїхала.

Тож через декілька хвилин я сиділа на кухні з чашкою гарячого чаю, а бабуся навпроти виглядала такою задоволеною, неначе ми щойно подолали якийсь справжній марафон. Вона відкинулась на спинку стільця й усміхнулась:

— Лієчко, дякую тобі. Ти ж два дні своїх вихідних витратила на мене, замість того щоб відпочити. А завтра знову на роботу, так і не перепочила.

Я махнула рукою й ковтнула чай, відчуваючи приємне тепло:

— Та що ти, бабусю. Я встигла відпочити. Та й мій вихідний ще не закінчився. Чесно кажучи, ці збори мене навіть повеселили й відволікли.

Бабуся підняла на мене уважний погляд, ніби хотіла вловити підтекст у моїх словах. А я й справді раптом усвідомила: поки ми сміялись із суконь і шалика, я жодного разу не згадала про те, що мене мучило вже четвертий день. Про нього. Про той самий обід, коли Дем’ян знову з’явився, і про його дивну манеру говорити, посміхатися, дивитися. Та ще й про це знайомство. Наче він грався зі мною, а я ніяк не могла зрозуміти правил цієї гри.

— Все одно я хвилюватимусь, — зітхнула бабуся й поклала руку мені на долоню. — Ти тут сама, а я аж у санаторії.

— Бабусю, — я всміхнулася, стискаючи її пальці, — немає за що хвилюватися. Я ж не маленька, впораюся.

Вона хитнула головою, але в очах її промайнуло те саме тепло, від якого мені ставало легко.

— Знаю-знаю, що не маленька, але ж ти для мене завжди дитина.

Ми ще хвилину сиділи у тиші, потім вона кинула погляд на годинник і скрикнула:

— Ой, вже час збиратися!

Я підвелась разом із нею, поставила чашку в раковину.

— А як ви плануєте доїхати до вокзалу? Мені викликати таксі?

Бабуся поправила хустинку й відказала:

— Не треба, Зоя казала, що її онук нас підвезе.

Я зупинилась на півкроці, зморщивши лоба.

— Її… онук? Я завжди думала, що в неї онучка.

Бабуся розсміялася:

— У неї й онучка є, і онук. Просто про онука вона рідко розповідає.

— Зрозуміло… — задумливо протягнула я, і чомусь ця деталь чіпко засіла в голові.

Ми вийшли в коридор, я допомогла підняти сумку, а бабуся, на ходу поправляючи кофтину, все ще щось бурмотіла про те, щоб я не забувала їсти гарячі обіди й не засиджувалась допізна за книжками. Я посміхалась, киваючи, та десь всередині мене залишався маленький клубочок хвилювання й дивного передчуття.

Ми з бабусею саме взялися виходити з квартири, коли задзеленчав її телефон. Вона озирнулася на мене, буркнула “почекай хвилинку” й узяла слухавку. Я почула теплий голос Зої Павлівни:

— Валю, ми вже внизу, під під’їздом, чекаємо!

Бабуся кивнула, поклала слухавку й переказала мені цю новину, і ми взявши сумки рушили вниз. Я допомагала нести речі, й у голові була лише думка, що нарешті ми все це зібрали й бабуся поїде відпочивати.

Спустилися на перший поверх, вийшли з під’їзду — і я одразу побачила машину, біля якої стояло двоє: Зоя Павлівна й якийсь хлопець. Він стояв спиною, широкі плечі, невимушена постава. Ми з бабусею пішли до них, і раптом Зоя Павлівна, помітивши нас, весело вигукнула:

— А ось і вони!

Той хлопець повернувся — і в мене перехопило подих. Я застигла, немов укопана. Це був Дем’ян.