Розділ 7.

Я щойно принесла останню частину замовлення клієнтам та вже майже видихнула з полегшенням — робочий день хоч і не був надто напруженим, але обідня година завжди вимагала максимальної уваги. Та щось змінилось у відчуттях, наче повітря довкола стало густішим. Боковим зором я помітила рух біля свого “закріпленого” столика. Хтось сів.

Я повернула голову лише на мить — і серце стиснулось. Дем’ян.

Він вмостився так спокійно, ніби приходив сюди щодня. Саме за той самий стіл, де тиждень тому сидів з колегами. Його постава була розслабленою, він обперся ліктем об край столу, повів поглядом по залі, наче чекав.

Я відчула, як долоні раптово стали вологими, хоча я все ще тримала себе в руках, продовжуючи розставляти замовлення на сусідньому столику. Усередині вже вирувала буря: серйозно? Чому саме тут? Чому не будь-де, тільки не цей стіл? Адже кілька інших були вільні, і в такому разі його міг би обслуговувати інший офіціант. Але ні. Він вибрав мене.

Закінчивши, я механічно посміхнулась відвідувачам, побажала смачного і швидким кроком відійшла. Біля стійки для офіціантів я вдихнула глибше, намагаючись хоча б трішки заспокоїти себе. Погляд упав на стопку меню. Я взяла одне, відчула його холодні гладкі сторінки під пальцями й розвернулась.

Крок за кроком я наближалась до того столика. Дем’ян сидів так, ніби йому справді було комфортно в цьому місці — трохи нахилившись вперед, він уважно спостерігав за людьми в залі. Я не могла збагнути: чи він свідомо уникає зустрічі очима зі мною, чи просто вдає байдужість?

“Навіщо ти знову тут? Чому саме до мене?” — подумки питала я, поки наближалась. Відстань скорочувалась, і з кожним кроком я дедалі сильніше розуміла, що уникнути цього не вдасться.

Я зупинилась біля його столика, відчула знайоме тремтіння всередині й, прикривши це професійною маскою спокою, простягнула йому меню.

— Добрий день, — промовила я тихо, але чітко, намагаючись звучати максимально нейтрально.

Він перевів очі на мене. Його погляд був спокійний, рівний, і від того мені ставало ще важче.

Я подала йому меню, але він навіть не глянув на сторінки — лиш коротко усміхнувся, так ніби в нас уже є якась власна домовленість, про яку знаю тільки я та він.

— Добрий день, — повторив у відповідь, спокійно й упевнено.

Його голос прозвучав занадто близько, занадто знайомо, і я майже мимоволі втримала подих.

— Ви оберете щось? — запитала я рівним службовим тоном, хоча відчувала, як напружено стиснулись пальці, що тримали блокнот.

— Думаю, так, — він зробив паузу, а тоді, не відводячи від мене погляду, додав: — Візьму те ж саме, що ви радили минулого разу.

Моє серце підстрибнуло. Я миттєво згадала той момент, коли він приходив минулого разу. Я тоді не надала цьому великого значення — та зараз, коли він повторив вибір, це прозвучало так, ніби він спеціально зафіксував той момент у пам’яті.

— Куряче філе під вершковим соусом із грибами та овочами? — уточнила я, щоб упевнитися, і відчула, як голос злегка зрадницьки знітився.

— Саме воно, — він кивнув. — Минулого разу було чудово.

Я машинально зробила нотатку, уникаючи його погляду, бо від цього “чудово” по спині пробіг холодний струм. Наче він говорив не про страву, а про щось інше.

— Добре, — коротко відповіла я і вже хотіла відійти, але він заговорив знову.

— Ви тоді так упевнено радили, — промовив він із легким нахилом голови, — складається враження, ніби знаєте меню краще за кухаря.

Я напружено усміхнулась, намагаючись перевести це в жарт:

— Це частина роботи. Ми повинні знати, що радити клієнтам.

— Можливо, — погодився він, проте його очі залишалися прикутими до мене. — Але все одно було відчуття, ніби ви дійсно хотіли, щоб я лишився задоволений.

Ці слова вдарили несподівано. Я мало не зронила ручку, яку стискала в пальцях. Мені закортіло сказати щось різке, але язик ніби приріс до піднебіння. Я лише ледь знизала плечима.

— Це моя робота, — повторила я холодніше, ніж хотіла.

Він відкинувся трохи назад, і на його обличчі з’явилась ледь помітна посмішка, майже невловима.

— Ну що ж, тоді ви дуже добре робите свою роботу, Ліє.

Від мого імені, вимовленого його вустами, стало моторошно й тепло водночас. Я ковтнула повітря, різко кивнула й пішла у бік кухні, намагаючись не видати, як сильно мене трясе всередині.

Чому він замовив саме це? Чому знову цей погляд? І звідки в нього так легко виходить говорити зі мною, ніби нічого не сталося?

Віддавши замовлення на кухню, я намагалася відволіктись роботою. Кожен рух — підійти до столика, прийняти замовлення, посміхнутися комусь — був ніби автоматичним. Але думки вперто повертались до нього.

І коли я черговий раз зайшла на кухню, щоб залишити нове замовлення, мене гукнули:

— Ліє, готове замовлення! 

Я йшла крізь зал із тацею в руках, на якій стояла тарілка з курячим філе під вершковим соусом із грибами та овочами. Аромат був такий густий і теплий, що ніби огортав мене разом із кожним кроком — але це лише додавало напруження. В голові знову й знову крутилась одна й та сама думка: чому він знову тут?

Я ж бачила: минулі два дні його не було. Можливо, й не приходив на ті вихідні, коли мене не було… але тепер все одно виходило, що він відвідує ресторан все частіше. Наче випадково, наче звичайний клієнт — але чому я не можу повірити, що це просто збіг?

Особливо зараз, коли Ані не було поруч, коли вона була вихідна. І саме в такі моменти я відчувала, що мені бракує цього маленького “захисту” у вигляді подруги-колеги. Вона завжди могла відвернути увагу, жартом розрядити ситуацію чи хоча б потім запитати: “А ти бачила, як він на тебе дивиться?”. А тепер — я залишалась із цим сама.

Я глибоко вдихнула, намагаючись зібратись. Тарілка на таці виглядала бездоганно: золотиста скоринка курятини, ніжний вершковий соус, овочі, викладені акуратно по краях. Я подумки повторювала собі: ти просто офіціантка, просто відносиш замовлення клієнту. Це звичайний день на роботі.