Розділ 6.

Нарешті вихідний. Цілих два дні — без ресторану, без випадкових зустрічей, без напруження в грудях, яке я вже почала вважати звичним станом. Я йшла знайомою вулицею, затискаючи в руці невелику картонну коробку з пошти — всередині були книги. Їх надіслала Ніка, моя подруга й колишня однокурсниця, яка вже рік живе й навчається в Кореї. Для мене ці книги були більше, ніж просто навчальний матеріал: вони нагадували, що мої мрії досі поруч, що я ще не відпустила їх. Хай я й взяла академвідпустку, але зовсім зупинитися не могла — відчувала, що знання потрібно підтримувати.

Я вже подумки уявляла вечір із книгою й чашкою чаю, як раптом у кишені завібрував телефон. Подивилася на екран — Ніка. 

— Алло! — озвалась я весело, всміхаючись так, ніби вона стояла поруч. — Привіт, моя корейська зірко!

— Лієчко! — у відповідь почувся радісний голос Ніки. — Як я рада тебе чути! Ну як ти там, як справи? Що робиш?

Я мимоволі засміялась, переставши на мить йти й міцніше притиснувши коробку до себе.

— Уяви собі, я зараз прямо про тебе думала. Забрала твою посилку з пошти. Тай іду з нею додому.

— Та ну! — Ніка розсміялася дзвінко. — Я ж казала, що відчуваю тебе на відстані. Може, в нас уже якийсь телепатичний зв’язок?

— Не виключено, — відповіла я з усмішкою. — Дякую тобі ще раз. Я впевнена, вони мені дуже допоможуть.

— Та які там дякую, — легковажно махнула б вона рукою, якби я бачила. — Головне, щоб справді зайшло. Я старалася вибрати таке, щоб і цікаво, і корисно.

— Я навіть не сумніваюсь, — сказала я щиро. — У тебе завжди відчуття смаку в усьому. Ну а як ти? Як твоє життя там, далеко?

— Ой, — зітхнула вона, і я відчула, як у її голосі втома змішалася з радістю. — Тільки-но з роботи повернулась. Втомилась капець, але все добре. Знаєш, навіть вже звикла до цього шаленого ритму.

— Угу, — я кивнула, хоча вона цього не бачила. — Ти завжди була бійчинею. Я вірю, що ти зможеш усе витримати.

— Ха! — Ніка тихенько пирснула. — Слухай, ти зараз як моя мама кажеш. Вона теж постійно каже: “Тримайся, все вийде”.

— Ну бачиш, — я розсміялась. — Мабуть, мені судилось бути твоєю другою мамою на відстані.

— І добре, — відгукнулась вона тепліше. — Бо без тебе я б давно тут з’їхала з глузду.

Я відчула, як у грудях щось приємно стиснулось. Справді, іноді навіть звичайний дзвінок — як ковток свіжого повітря.

Ми ще кілька хвилин поговорили про дрібниці: про кав’ярню біля її університету, про київську погоду, про книги, які я планую почати читати першими. Потім вона сказала, що їй треба піти приготувати щось поїсти й відпочити після важкого дня.

— Тоді відпочивай, — сказала я. — І не забувай, що я завжди поруч, навіть якщо це тисячі кілометрів.

— Знаю, — тихо відповіла вона. — Обіцяй, що скоро вийдемо на відеозв’язок, хочу побачити твоє обличчя, а не лише чути голос.

— Домовились, — я засміялась. — А поки бережи себе, добре?

— І ти, Лієчко. Обіймаю!

Ми попрощалися, і я сховала телефон у сумку. Йшла далі додому вже з іншим настроєм: легшим, теплішим. Світ навколо ніби теж усміхнувся разом зі мною.

Тільки-но я переступила поріг квартири, як мене відразу оточив знайомий аромат свіжої випічки. Повітря було насичене солодким ароматом яблук, кориці й ніжного тіста — саме так пахло дитинство, затишок і безпека. У мене навіть настрій піднявся, і я мимоволі усміхнулась.

Поставивши коробку з книгами біля шафи у коридорі, я зняла піджак й попрямувала на кухню. Там, як завжди, була бабуся. Вона стояла біля столу в своєму улюбленому фартусі з квітковим візерунком, саме діставала з духовки рум’яний пиріг. Гарячі хвилі пари здіймались вгору, а по кімнаті розходився ще більш насичений запах кориці.

— Бабусю, а це в честь чого така смакота? — запитала я, заглядаючи до неї через плече.

Вона хитро усміхнулась, витираючи руки рушником.

— Сьогодні Зоя Павлівна прийде в гості. Ми давно вже не бачилися, от і вирішили посидіти, як колись.

Я кивнула, одразу все зрозумівши. Подруга бабусі жила буквально через під’їзд, і вони дружили вже більше п’яти років. Їхні вечори завжди нагадували мені маленькі свята: сміх, неспішні розмови, обов’язково щось смачне до чаю.

— Ага, ясно, — усміхнулась я. — Ну тоді я піду займатись до себе.

— Іди, іди, дитинко, — відповіла бабуся, з любов’ю глянувши на мене.

Я відчула, як серце наповнилось теплом. Вона завжди знаходила прості слова, щоб створити затишок.

Забравши коробку в свою кімнату, я обережно розпакувала її. Всередині лежали книги, які прислала Ніка. Я провела рукою по гладеньких обкладинках, вдихнула новий запах друкованих сторінок — і відчула ту саму радість, ніби переді мною скарб.

Я вибрала одну й одразу поринула в читання. Спершу планувала: “Прочитаю лише пару сторінок, треба ще інші справи зробити”. Але сторінка змінювала сторінку, а я навіть не помітила, як минуло півгодини. Я записувала нові слова в блокнот, перечитувала окремі фрази вголос, намагаючись відчути інтонацію.

Години летіли непомітно. Світ за вікном поволі темнів, бабусині клопоти на кухні стихали, і тільки я сиділа за книгою, повністю занурена у вигаданий корейськими авторами світ. Книги виявилися ще цікавішими, ніж я очікувала: легкі діалоги, гумор, але й глибина, яку можна смакувати.

Я ловила себе на тому, що усміхаюсь сама до себе, перечитуючи якийсь влучний вислів. Було таке відчуття, ніби я перенеслась туди, де хотіла б бути, ніби хоч на кілька годин жила у своїй маленькій мрії.

І хоч попереду мене чекали вечірні розмови бабусі з Зоєю Павлівною, я знала: для мене цей день уже був особливим. Я відчувала вдячність — і за книги, і за те, що маю можливість так просто й щиро насолоджуватись тим, що люблю.

Я сиділа на ліжку, притиснувши коліна до грудей. Очі вже втомились, рядки трохи зливалися, але серце билося рівно й спокійно — рідкісний стан, що останнім часом траплявся не часто.