Розділ 5.

Ранок почався несподівано світло. Сонце вже пробивалося крізь штори й заливало кімнату золотими променями, ніби хотіло розбудити мене з думками: сьогодні буде краще. Я відкрила очі, трохи полежала, дозволяючи тілу остаточно прокинутися, і повільно підвелась. На годиннику була сьома. Ранок обіцяв бути спокійним і навіть продуктивним — саме таким, якого мені зараз так хотілося.

Вчора на роботі я весь час мимоволі нишпорила поглядом по залу. Шукала. Чекала. Боялася. Кожен новий відвідувач, кожен чоловічий профіль, кожен низький голос змушували моє серце завмирати й прислухатись. І все ж день минув тихо. Дем’ян не з’явився. І під кінець вечора я навіть дозволила собі розслабитися, повірити в те, що його прихід позавчора був випадковістю, рідкістю, про яку казала Аня. 

Може, й справді наступного разу він з’явиться тут не скоро?

З цією думкою я й прокидалась сьогодні, намагаючись налаштуватися впевнено. Я хочу просто працювати. Просто жити. Не озиратись. Не тонути в минулому.

Але коли я йшла коридором до кухні, тримаючи в руках волосся, щоб зібрати його в хвіст, думки все одно з’являлись одна за одною: та колись же він знову прийде. Може, не завтра, може, не через тиждень, але він прийде. І що тоді?

Я зайшла на кухню. Бабуся вже поралась біля плити, як завжди, розкладаючи все так уважно й акуратно, ніби кожен рух мав своє значення.

— Доброго ранку, — я привіталась, намагаючись звучати звично.

— Доброго, сонечко, — усміхнулась бабуся.

Я автоматично взялася допомагати: нарізала хліб, поставила тарілки. Ми сіли снідати, і я відчула, як бабусині очі, уважні й теплі, уважно вивчають мене. Вона завжди бачила більше, ніж я хотіла показати.

— Ти вже другий день якась задумлива, — сказала вона спокійно, ковтаючи чай. — Що тебе тривожить, дівчинко?

Я опустила погляд на свою ложку й видихнула. Вона має право знати.

— Позавчора в ресторані з’явився той адвокат Дем’ян, — сказала я тихо, ковтаючи кожне слово, наче воно мало вагу каменю. — Він сидів за моїм столиком зі своїми колегами. Не впізнав мене… а я… я ледве стрималася. Ледь стримувала ту злість, що піднялась усередині.

Бабуся піджала губи, нічого не кажучи, чекаючи далі.

— І тепер я думаю тільки про одне: він знову може прийти. Не сьогодні, не завтра, але прийде. А я не знаю, чи зможу тоді залишитися такою ж спокійною, ніби нічого не сталося. Бо виявилось… він найкращий друг Артура, господаря ресторану. — Я важко зітхнула й втупилась у свою чашку з кавою.

Слова застрягли в горлі. Всередині була дивна суміш страху, роздратування й відчаю. Наче моє минуле саме знайшло дорогу назад і тепер сидить поруч за одним столом із людьми, серед яких я щодня працюю.

Бабуся слухала мене уважно, не перебиваючи, лише час від часу киваючи, ніби вплітала мої слова в власні думки. Коли я закінчила, вона поставила чашку на стіл і сказала тихо, спокійно, але так, що кожне слово проникало глибоко:

— Значить, так потрібно було. Від минулого, дівчинко, не так легко втекти й забути. Воно завжди знає, де тебе знайти. Тож моя тобі порада — живи далі. Просто живи. І будь собою.

Я вдивлялася в її зморшкувате обличчя, у ці очі, що бачили життя в усіх його проявах. Десь у глибині серця я розуміла, що вона має рацію. Але ж якби це було так просто… Я ковтнула повітря й тихо відповіла:

— Я просто… надіялась, що ця ситуація вже відпустила мене.

Бабуся сумно посміхнулась і, обхопивши долонями теплу чашку, додала:

— Іноді доля підкидає нам сюрпризи. Добрі й недобрі. Це не завжди те, чого ми хочемо… але так воно є.

Я кивнула, погоджуючись, і прошепотіла:

— Що є, то є.

Ми замовкли. У кімнаті запанувала тиха, майже затишна пауза, під акомпанемент співу ранкових птахів за вікном. Ми продовжили снідати мовчки, і я навіть відчула певний спокій — ніби слова бабусі зняли тягар із моїх плечей, хоча б на мить.

Після сніданку я підвелась і почала збиратись на роботу. Натягнула легку сукню, перевірила чи все в сумці на місці, швидко підправила зачіску й нанесла мінімальний макіяж — лише стільки, щоб виглядати свіжо. В дзеркалі я побачила своє відображення й подумала: виглядаю цілком нормально.

Я вийшла з дому раніше, ніж зазвичай. Надворі мене зустрів теплий травневий ранок: повітря пахло свіжістю, листя шелестіло, ніби тихо віталося зі мною, а сонце лоскотало шкіру золотим промінням. Я вдихнула на повні груди й вирішила не поспішати.

Нехай сьогоднішній день буде простим. Нехай він належить мені. Я піду повільніше, прогуляюсь трохи перед роботою, насолоджусь цим ранком… і хоча б на півгодини не буду думати ні про що.

Автобус їхав звичним маршрутом, повільно ковзаючи крізь ранкове місто. Я дивилася у вікно на сонячні промені, що грали на склі, на перехожих, які поспішали хто куди, і відчувала, як у мені з’являється легкість. Коли автобус наближався ближче до моєї зупинки, я вирішила вийти на одну раніше. Хотілося пройтись пішки, вдихнути повітря на повні груди і подарувати собі кілька додаткових хвилин свободи.

Я вийшла, купила по дорозі каву у маленькому кіоску й повільно йшла вузькими вуличками, тримаючи в руках теплий стаканчик. Гаряча кава приємно зігрівала долоні, а аромат обсмажених зерен розчинявся у вранішньому повітрі, додаючи цьому моменту особливого затишку. 

Майже біля ресторану я зустріла Аню. Вона йшла швидко, але, побачивши мене, зупинилася й привіталася з тією ж теплою усмішкою, яка завжди вміла трохи підняти настрій.

— Ого, сьогодні ти навіть не поспішаєш, — з жартом підняла вона брови. — Спокійно йдеш, ніби в тебе вихідний.

Я мимоволі усміхнулась у відповідь і зробила ковток кави.

— Так вийшло, що зранку мала трохи більше часу, — відповіла я, знизавши плечима. — Захотілося просто прогулятись.

Аня кивнула, і ми разом підійшли до дверей ресторану. Всередині нас зустрів звичний напівтемний зал, ще тихий і порожній, бо до відкриття залишалося трохи часу. Ми пішли до кімнати персоналу, де повітря завжди пахло парфумами, кавою й тканиною у шафках із формою. Там, переодягнувшись у робочий одяг, ми коротко перемовились, і я відчула, що все починається як зазвичай.