Розділ 4.

Я йшла до їхнього столика, але дивилася куди завгодно — на підлогу, на інші столи, на тарілки, що несли офіціанти, — тільки не на них. Я відчувала, як серце стукає гучніше з кожним кроком, і вже коли до них залишалося пройти два столики, щось у повітрі змусило мене підняти голову. Я знала, ще до того як глянути — він дивиться.

І справді: Дем’ян підвів на мене очі й не відводив їх, поки я йшла. Його погляд палив, стискав горло, змушував кроки здаватися важчими. Я вперто не подивилась на нього жодного разу, наче це могло захистити мене від того, що відбувалося всередині.

Я підійшла до їхнього столика, вдихнула глибше, натягнула професійну посмішку й запитала:

— Ви готові зробити замовлення?

Вони почали по черзі говорити, хто що хоче, я машинально записувала, майже не слухаючи слів — голоси зливалися в один гул. Кожне нове речення билося об мій внутрішній опір: це просто клієнти, це просто робота. Я прийняла їхнє замовлення й майже втекла — розвернулась і поспішила до кухні.

Віддавши листок кухарям, я сперлась на стійку й дозволила собі хоч кілька секунд тиші. Глибокий вдих, видих. У мене всередині все клекотіло. Як він може так поводитись? Як він може сидіти там, спокійно дивитися на мене своїм холодним, рівним поглядом — якщо він це зробив? Якщо він забрав у мене стільки? Навіть якщо він не впізнав мене… Чомусь саме це злило найбільше.

Я уявляла собі, скількох людей він так само не пам’ятає після того, як зламав їхні долі. Так, це його робота, я знала. Але в його методах було щось жорстоке. Щось, що не мало нічого спільного зі справедливістю. Він перемагав будь-якою ціною, і ціна завжди була чужою. Моєю — теж.

І ще цей погляд. Чому він так дивився? Чи може таке бути, що він мене впізнав?.. Хоча ні. Якби впізнав, його очі були б іншими. Там було б хоч щось — неспокій, провина, навіть цікавість. А зараз… просто рівний, чужий погляд.

Я різко відмахнулась від цих думок, ніби від настирливих комах. Немає сенсу. Це всього лише вечір.

Взявши прибори, я вирівняла дихання й знову вирушила до них. Тепер кроки здавались більш зібраними, але всередині все ще тремтіло. Я розкладала виделки й ножі, слухаючи уривки їхньої розмови. Вони говорили про роботу — впевнені голоси, сухі професійні терміни, сміх у потрібних місцях. І тоді до мене дійшло: вони всі працюють в одному місці.

Мені стало холодно. Я відчула, як їхній стіл перестає бути просто столиком у ресторані. Це було щось більше, небезпечніше. Немов я стояла посеред чужої території, куди краще було б ніколи не заходити.

Я розставила прибори, намагаючись робити все швидко, чітко, без жодних затримок. Потім принесла їхні напої й відійшла, дозволяючи собі невеликий перепочинок біля барної стійки. Зробила ковток води, глибоко вдихнула й намагалася виглядати так, ніби все абсолютно звично: просто ще один день, ще один вечір, ще один стіл із клієнтами. Хоча всередині все тремтіло, наче в мені бігав електричний струм.

Коли кухарі покликали мене по готові страви, я зібрала всю силу, щоб знову вийти до них. Я тримала тацю з тарілками, крокувала рівно, навіть не озиралася навколо, щоб не втратити зосередженості.

Вони все ще говорили про роботу. Їхні голоси змішувалися в один гул, проте я ловила окремі слова — “клієнт”, “справа”, “суд”, “ризик”. Сухо й впевнено. Вони були, наче окрема каста, люди, які вирішують долі, ніби грають у шахи.

Я нахилялася, ставлячи перед ними тарілки, коли раптом у тій одноманітній роботі мене різонуло одне слово. Я почула голос Дем’яна. Він був трохи нижчий, глухіший від інших — і водночас напрочуд спокійний:

— …знаєш, не завжди перемога того варта. Іноді краще залишити людині шанс, ніж розчавити її остаточно.

Моє серце наче вдарилося об груди зсередини. Я завмерла на секунду, притримуючи тарілку, поки вона не вислизнула з рук. Це сказав він? Той самий чоловік, що колись знищив моє життя, не моргнувши оком? Він?

Я обережно поставила останню страву, і в голові крутилася ця репліка. “Не завжди перемога того варта… залишити людині шанс…” Звідки в ньому така думка? І чому він сказав це так, ніби справді вірить? Це зовсім не збігалося з образом, який я носила в собі пів року: холодний, байдужий, жорсткий, який йшов до цілі, переступаючи через людей.

Я відчула, як мене пробирає тривога й розгубленість. Мене наче на мить позбавили опори. Бо тепер я не знала, хто він насправді. І це було страшніше, ніж його ненавидіти.

Закінчивши, я вирівнялася й запитала рівним голосом:

— Чи ще щось потрібно?

Він підняв на мене очі й уперше заговорив безпосередньо до мене. Легка посмішка на його обличчі, той самий врівноважений тон:

— Ні, дякуємо. Нічого не потрібно.

Я кивнула, притискаючи руки до таці, щоб вони не тремтіли.

— Тоді бажаю вам смачного, — сказала я й швидко відійшла, відчуваючи на собі його погляд.

А в голові все ще звучали його слова. Вони збурювали щось глибоко в мені. І тепер я вже не була впевнена, що знаю, кого ненавиджу.

Час тягнувся повільно. Я виконувала свої обов’язки, підходила до інших столиків, усміхалась, приймала замовлення, але десь на задньому фоні в мені постійно звучав той його голос, та випадкова фраза, яку він кинув неначе між іншим. Я ловила себе на тому, що вже кілька разів несвідомо озирнулась у їхній бік. Ніби хотіла переконатись, що він справді тут, що це не чиясь зла насмішка над моїм життям.

Минуло ще трохи часу, і ось їхня вечеря добігала кінця. Один із чоловіків підняв руку, покликавши мене. Я підійшла, коли вони саме обговорювали щось, і я мимохіть почала вловлювати їхню розмову.

— …ти розумієш, якщо ми підемо цим шляхом, людина залишиться без нічого, — сказав один.

— Але ж закон на нашому боці, — відповів інший.

І тоді знову заговорив він. Дем’ян. Голос той самий, глибокий і впевнений, але тепер у ньому було щось таке, що зачепило мене ще сильніше, ніж раніше:

— Закон — так. Але правда не завжди там, де закон. Ми можемо виграти справу, але питання: що ми при цьому втратимо? Чесність? Повагу до самих себе? Я не хочу знову йти тим шляхом, де результат важливіший за те, що відчуваєш після.