Розділ 3.

Минуло шість місяців.

Я тільки-но переступила поріг ресторану, де працюю вже пів року, і відразу відчула знайоме хвилювання перед робочим днем. Подивилась на годинник — залишалось лише п’ять хвилин до відкриття. Ну, як завжди — в останній момент, подумала я, пришвидшуючи крок.

У холі мене зустріла Аня — наша хостес, з якою ми за цей час стали майже подругами. Вона вже стояла біля своєї стійки — підтягнута, усміхнена, як завжди, наче вміла з порогу створювати атмосферу затишку.

— Привіт! — її очі блиснули цікавістю. Я одразу зрозуміла, що вона чекала цього моменту, аби розпитати мене про головну подію моїх вихідних.

— Привіт! — кинула я їй на ходу, посміхнувшись у відповідь.

Я бачила по її виразу, що вона мало не підстрибувала від нетерплячості дізнатись, але зараз зовсім не було часу. Я швидко, майже пошепки, промовила:

— Потім розповім!

Аня склала руки на грудях, але кивнула, погоджуючись відкласти розмову.

Я ж тим часом поспішила далі, крізь знайомі коридори, до кімнати для персоналу. Вже встигла звикнути до цих стін — теплих кольорів, запаху кави, що просочувався навіть сюди, до дрібних деталей, які раніше не помічала.

Пів року… Я ледь не всміхнулась сама собі. Колись я навіть не мріяла про таке — і тепер це моє щоденне життя. Моя робота, мій маленький світ, у якому я вчусь стояти на ногах.

Зараз же потрібно було швидко переодягнутись і зібратись. Адже сьогодні повинен бути напружений день: травневий сонячний ранок, тепло, на вулицях уже море людей. Це означало, що клієнтів буде багато, а значить — роботи теж. Я відчула, як серце б’ється швидше не від втоми, а від передчуття.

Я вдихнула на повні груди, відчувши легкий аромат весни, що просочився крізь прочинене вікно, і прошепотіла собі:

— Ну що ж, Ліє, вперед.

Я вийшла в зал, вже повністю готова до роботи. Одяг — ідеально відпрасований, волосся зібране, на обличчі легка посмішка. І саме в цю мить я вперше за довгий час відчула, що можу дихати вільно. Нарешті… Нарешті я прийшла сюди не з відчуттям тягаря на плечах, а з думкою, що тепер усе роблю для себе.

Вчора я зробила останню виплату по боргу. Останню! І тепер я вільна. Жодних зобов’язань, жодних страхів, що не вистачить грошей, що я залишусь винною. Вперше за весь цей час я могла підняти голову й думати про своє майбутнє. Тепер моя ціль була ясною: повернутись на навчання. Те, що довелось покинути через несправедливість і обставини, я обов’язково доб’ю — але вже по-іншому, сильнішою, дорослішою.

Я тільки-но зупинилась посеред залу, ще раз вдихнувши знайомий аромат кави й випічки, коли за спиною почувся знайомий голос. У ньому вчувалася посмішка:

— От як ти постійно приходиш майже перед відкриттям, але все одно встигаєш бути готовою вчасно. Навіть звільнити тебе немає за що.

Я повернула голову й побачила Артура Владиславовича. Його крива посмішка, в якій завжди змішувались легка іронія і справжня доброта, мимоволі змусила мене усміхнутись у відповідь. За цей час він перестав бути для мене суворим “власником ресторану”. Так, він залишався керівником, але ми почали спілкуватись простіше, тепліше. Хоч ми вже давно перейшли на “ти”, я все одно не могла звертатись до нього інакше, ніж на ім’я по батькові.

— Стараюсь, — відповіла я з легкою посмішкою.

Він кивнув, на мить ставши серйознішим, і спитав:

— Владнала своє питання?

Я одразу зрозуміла, про що він. Про борг. Про те, що тримало мене в пастці весь цей час.

— Так, — коротко відповіла я, але з такою полегкістю в голосі, що цієї однієї фрази було достатньо, аби він усе зрозумів.

Артур Владиславович кивнув ще раз, цього разу задоволено, і, нічого більше не сказавши, пішов повз мене далі залом.

Я ще кілька секунд дивилась йому вслід, а потім повернулась до того місця, де мала стояти Аня. Звісно ж, вона була на своєму посту.

Я підійшла до неї, і вона майже одразу, нахилившись ближче, пошепки запитала:

— Ну що? Як усе пройшло? Вирішилось?

Я не змогла стримати усмішку. Відчула, як груди знову наповнює легкість.

— Я тепер вільна людина, — сказала я з радістю, відчуваючи, як ці слова віддаються теплом десь глибоко всередині. — Можу спокійно рухатись далі, забувши всю цю історію. І, чесно, сподіваюсь, що більше ніколи не згадаю про неї.

Аня миттєво потягнулась і обійняла мене. Тепло, щиро.

— Вітаю, Ліє. Ти це заслужила. Тепер почнеться новий етап у твоєму житті. І я впевнена, що щось хороше обов’язково станеться. Знаєш, як компенсація за все те, що було.

Я засміялась, намагаючись розрядити момент і трохи з сарказмом відповіла:

— Аякже! Саме так і буде.

Аня серйозно поглянула на мене й відповіла:

— Неодмінно так і буде.

Потім, трохи змінивши тон, вона додала:

— А скажи, у тебе не виникло проблем із ними?

Я зітхнула й знизала плечима:

— Ні. Усе пройшло нормально. Мені здається, вони й самі не вірять, що це я зробила. Але й розбиратись не хотіли. Їм так зручно — гроші ж вони отримали.

Я вимовила це спокійно, без злості. Бо нарешті мені було байдуже. Це минуле. Я відпустила його.

Аня похитала головою, все ще з сумом на обличчі:

— Все одно не розумію, як так можна чинити з людьми…

Я знизала плечима, намагаючись залишити легкість у голосі, хоча всередині ще тремтіло щось невидиме:

— Нехай це буде на їхній совісті. Їм це обов’язково повернеться. А я починаю нове життя. То ж давай забудемо про це, добре?

Аня уважно глянула на мене, потім посміхнулась і кивнула:

— Ти права. Забудемо. — І швидко перевела тему. — До речі, сьогодні буде багато людей. День легким точно не буде.

Я видихнула, ніби зібравшись з силами, і, трохи театрально, сказала:

— Уже морально готуюсь. — А потім додала з усмішкою: — Бачиш, навіть посміхаюсь для профілактики.

Ми ще хвилинку перекинулись легкими фразами, і я, відчуваючи, як день набирає обертів, пішла на своє місце.