Розділ 2.

Я прокинулася ще до того, як будильник встиг пискнути. Ледь-ледь світлішало, а за вікном тонка смужка сонця вже починала прорізати горизонт.

Вчора, після розмови з бабусею, я довго лежала у своїй кімнаті, втупившись у стелю. Прокручувала в голові все — суд, слова адвоката, мокрий листопадовий вечір. І в якийсь момент зрозуміла: все, що сталося, вже не змінити. Не переписати цей вирок, не стерти з пам’яті тих кількох хвилин, коли моє життя перевернулося.

Але я можу вирішити, що робити далі.

Це не кінець. Це пауза. Пауза, на яку поставили моє навчання і плани. Мені просто треба пережити цей період. Повернути борг — хай навіть за те, чого я не робила. Назбирати на навчання. І знову продовжити йти туди, куди хотіла.

Я не дозволю цій історії зруйнувати моє життя.

Сьогодні я прокинулася з відчуттям, ніби всередині мене горить маленький вогник. Не злість і не біль, а рішучість. Я маю знайти роботу якнайшвидше, щоб закрити цей фінансовий тягар і повернутися до свого університету.

Я піднялася з ліжка і, відчуваючи цю дивну енергію в тілі, підійшла до вікна. І, на мій подив, світ наче відповів мені взаємністю.

Після довгих дощових і сірих днів сьогодні вранці небо було ясним, а сонце — яскравим, теплим. Його проміння розливалося по підвіконню, золотило сусідні дахи і оживляло кожен клаптик вулиці.

Я мимоволі всміхнулася. Здавалося, що навіть природа відновлюється разом зі мною.

Я ще трохи постояла біля вікна, вдихаючи світанок, і раптом почула знайомий звук на кухні — клацання газової плити, дзвін чайника. Бабуся вже прокинулась і, як завжди, почала свій ранок з того, щоб заварити чай. Її тихі кроки і звичні рухи завжди створювали відчуття дому й стабільності, навіть коли все навколо валилося.

Я взяла свої речі та рушила у ванну. Хотіла почати цей день правильно: освіжитися, зібратися з думками. Попереду мене чекав тяжкий, але, я дуже сподівалася, продуктивний день. У мене був чіткий план — душ, сніданок, швидко переглянути вакансії, а потім одразу вирушити на пошуки роботи. Я відчувала: сьогодні я маю зробити перший крок до того, щоб витягнути себе з цієї ями.

Гаряча вода огортала тіло, змиваючи втому й залишки нічних думок. Я заплющила очі й уявляла, як кожна крапля знімає з мене напругу останніх місяців. Коли вийшла, відчула легкість, наче скинула частину тягаря.

На кухні вже пахло свіжозавареним чаєм. Бабуся стояла біля столу, поправляла скатертину, і коли побачила мене, її очі ніжно засвітилися.

— Ну, ходи, допоможеш мені, — сказала вона.

Ми вдвох взялися готувати сніданок: нарізали овочі, підсмажили яєчню, поставили на стіл варення, яке вона сама закривала ще влітку. Кожен рух був звичним і простим, але саме в цих дрібницях відчувалося справжнє життя.

Коли все було готово, сіли за стіл. Чай у горнятках парував, пахнув м’ятою. Я вже майже встигла забути, як приємно починати ранок із затишку, а не з важких думок.

— То що ти надумала, Лієчко? — бабуся глянула на мене уважно, відставивши чашку.

Я ковтнула чаю й відповіла:

— Сьогодні хочу підшукати варіанти роботи. Подивлюся, які є вакансії, а далі вже піду на співбесіди, пошукаю. Хочу, щоб цей день був насичений. Чим швидше я знайду щось, тим швидше ми впораємось із цим боргом.

Бабуся кивнула, її зморшкувате обличчя стало ще м’якшим.

— От і добре, дитино. Головне — не опускай рук. І пам’ятай, що я завжди поруч.

Я всміхнулася та відчула, що всередині мене з’являється якась твердість, стрижень. Так, цей день буде непростим, але він точно стане початком мого руху вперед.

Поснідавши, я відсунула тарілку й одразу взяла телефон. Пальці трохи тремтіли — чи то від хвилювання, чи то від поспіху. Відкривши сайт з вакансіями, я занурилась у довгий список оголошень.

Першим трапилося — офіціантка в невеличкому кафе неподалік центру. Гнучкий графік, але зарплата мінімальна, та ще й з умовою “досвід роботи обов’язковий”. Я зітхнула, проте все одно зберегла — раптом щось.

Наступна — касир у супермаркеті. Ставка непогана, але робота важка, зміни по 12 годин. Я задумалася, чи витримаю таке фізично й морально, але й цю теж додала у збережені.

Потім побачила оголошення про продавця-консультанта у магазин одягу. Там хоча б серед людей, у залі, не на складах. Я уявила, як розвішую сукні на вішалки, усміхаюся покупцям… і відчула, що могла б справитись.

Далі йшли зовсім різні варіанти: посудомийниця в ресторані, помічниця адміністратора в спортзалі, оператор кол-центру з віддаленою роботою, бариста в кав’ярні, навіть пакувальниця на складі косметики. Одні виглядали зовсім безнадійно, інші — більш привабливо, але всюди було “досвід обов’язковий” або “робота в нічні зміни”.

Я відчувала, як всередині бореться розпач і впертість. “Ні, я знайду. Я маю знайти”. І так, гортаючи, я зберегла близько десяти оголошень. Хай краще буде більше, ніж нічого.

Відклавши телефон, я глибоко видихнула. Час вирушати. Я пішла до своєї кімнати, переодяглася у просте, але охайне вбрання: джинси та светр. Волосся зібрала в хвіст, щоб виглядати акуратніше.

У коридорі, коли я вже взувалась, бабуся підійшла. Її долоня лягла мені на плече — тепла, легка, але така впевнена.

— Удачі тобі, Лієчко, — сказала вона тихо, але в її голосі було стільки віри, ніби вона вже знала, що все вийде.

Я підняла на неї очі й посміхнулась:

— Дякую, бабусю. Все вийде, я відчуваю.

Я натягнула куртку, взяла сумку і вийшла з квартири. Двері зачинилися за мною, і на сходовому майданчику залишилося тільки відлуння моїх кроків і відчуття надії, яка пульсувала в грудях: сьогодні має щось змінитися.

Я вийшла з під’їзду, вдихнувши холодне ранкове повітря. Сонце вже піднялося вище, але його тепла майже не відчувалося — у серпні воно, мабуть, світило б лагідніше, а зараз, у листопаді, воно більше скидалося на холодний прожектор, що просто підсвічує місто. Я зупинилася на хвильку, розблокувала телефон і швидко склала собі маршрут: одна адреса за іншою, мов нитки, що тягнули мене через весь Київ. Я знала — це буде важко, ніхто мене не чекає з розкритими обіймами, але сьогодні я мала бути рішучою.