Розділ 1.

Я сиділа, стискаючи пальці так міцно, що вони біліли. Кісточки ніби ось-ось мали тріснути, але я не розтискала рук — боялася, що якщо відпущу, то розсиплюся вся. У залі було задушливо, але холод бігав по спині, нібито хтось відкрив вікно в січні.

— Обвинувачення просить… — голос Дем’яна Вишневського лунав чітко, рівно, без жодної тіні емоцій. Слова падали, як удари молотка по залізу. Кожне “доведено”, кожне “незаперечний факт” боліло глибше, ніж я готова була визнати.

Мій адвокат — державний, з втомленими очима і нервовим посмикуванням брови — спробував заперечити, але його голос тонув у тиші, що виникала після виступу Вишневського. У цій тиші я чула, як б’ється моє серце, як дзижчить лампа під стелею, як скрипить стілець судді. 

Я хотіла встати. Хотіла крикнути, що я не брала, не торкалася, навіть не мріяла вкрасти! Але губи злиплися, горло стислося, і замість слів я ковтала гаряче повітря, ніби воно могло мене врятувати.

Вишневський навіть не дивився на мене. Його холодні сталево-сині очі були спрямовані на суддю, на папери, на слова, які він вибудовував, мов стіну навколо мене. Стіна, з якої не було виходу.

— Обвинувачена діяла з корисливих мотивів, — його голос залишався рівним, навіть м’яким, але від того ще страшніше. М’якість хижака перед стрибком.

Я знала — це кінець. Не буде ні “виправдана”, ні “відсутні докази”. Буде вирок. Не тому, що я винна, а тому, що він умів вигравати. Бо в його світі виграш важливіший за правду.

І в ту мить я відчула, як моє життя, наче тонка нитка, рветься десь посередині. Беззвучно. Без шансу зав’язати вузол.

Я сиділа нерухомо, ніби моє тіло вже стало частиною цієї лавки. Дивилася у вікно, де за тонким склом кружляло й падало останнє жовте листя з дерева. Воно трималося до останнього, але все одно здалося вітру. Як і я.

Поруч зі мною було порожнє місце. Я тут сама. Як і по життю.

Бабусю я вмовила залишитися вдома, щоб вона не бачила цього. Маша, з якою ми колись сміялися за прилавком ювелірного, зникла з мого життя в той самий день, коли все почалося. Подруга Ніка… вона зараз за тисячі кілометрів і навіть якби була тут, то чи змогла б щось змінити?

Мій адвокат, сірий і втомлений, глянув на мене з тією дивною сумішшю жалю і приреченості. Я не відповіла. Не хотіла бачити у його очах підтвердження того, що й так знала.

Час тягнувся, як гума, але потім все сталося швидко. Суддя підняв голову, прочистив горло, і кілька слів розбили мене на шматки:

— Визнати винною.

Мені здалося, що підлога зникла з-під ніг. Дихати стало важко. В голові лунало тільки одне слово: ні. Але ніхто не почув.

Покарання… сума крадіжки плюс штраф. Сімдесят п’ять тисяч гривень. Півроку на сплату. Звільнення. Заборона працювати у будь-яких ювелірних магазинах. Все, чим я жила, як заробляла на життя — зруйновано, наче картковий будиночок.

Я сиділа тихо, слухала, як моє життя офіційно закривають, ставлячи на ньому печатку. І тоді відчула на собі чийсь погляд.

Повернула голову — і наші очі зустрілися.

Сталево-сині, холодні, впевнені. Вишневський. Адвокат. Людина, яка сьогодні поставила крапку у моєму майбутньому.

Мить — і в його погляді щось блиснуло. Не знаю що: цікавість, здивування, чи, може, мить сумніву. Але він відвернувся, ніби нічого не було.

Двері суду за мною закрилися так тихо, ніби й не було щойно сказаного вироку. Але тиша різала гостріше за будь-які слова.

Листопад зустрів мене холодним повітрям і мрячкою, що дрібними голками лягала на обличчя. Сіре небо висіло низько, наче хотіло притиснути до землі. Я зійшла по сходах, відчуваючи, як у горлі зростає клубок. Не плакати. Не тут.

Я йшла в напрямку дому. Ноги рухалися автоматично, а свідомість наче застрягла в залі суду. Дощ поступово ставав сильнішим, просочуючи куртку, холодні краплі стікали по шиї під одяг. Вода розмивала макіяж, змивала з мене останні сліди того, ким я була кілька місяців тому.

“Я не злодійка”.

Я повторювала це подумки знову і знову, як заклинання. Але виявилося, що якщо в це не вірить ніхто навколо, то з кожним днем починаєш сумніватися і сама.

Ще зовсім недавно все було… нормально. Можна навіть сказати — добре. Ювелірний магазин, в якому я працювала, дарував відчуття стабільності. Університет — надію. Останній рік навчання на перекладача корейської, і я б отримала диплом, робила б те, що любила. У мене були плани. Дрібні радощі. Впевненість, що майбутнє моє.

А потім — одного дня — зникла каблучка з діамантом на п’ятдесят тисяч гривень. І разом з нею зникли записи з відеокамер. І разом з ними зникло моє життя.

Все було просто: я остання стояла біля того прилавку. Цього вистачило, щоб перетворити мене з працівниці на підозрювану, а потім — на обвинувачену.

Коли почалося слідство, новина швидко дійшла до університету. Там вирішили відрахувати мене з бюджетного місця, але, з огляду на те, що я була однією з кращих студенток, дали шанс — продовжити навчання на контракті. Але який сенс? Я взяла академвідпустку: грошей не було, та й жити під тиском слідства не допомагало в навчанні.

А тепер… Тепер вирок поставив крапку навіть у тій ілюзії, що я найближчим часом повернуся. Сімдесят п’ять тисяч гривень. Шість місяців на виплату. Заборона працювати в будь-якому ювелірному. А я навіть не знаю, з чого почати виплачувати борг. Роботи немає, і нову знайти швидко — майже неможливо.

Дощ перетворював усе на розмиту акварель: асфальт, вогні машин, людей, які проходили повз, навіть не дивлячись у мій бік.

І я не знала, чи зможу зібрати себе заново після того, як мене так ретельно розбили.

Я йшла, не помічаючи ні людей, що проходили повз, ні машин, які бризкали калюжами просто під ноги. Думки поглинули мене цілком.

Я була зла. Не просто ображена чи засмучена — саме зла. На керівництво ювелірного, яке навіть не спробувало розібратися, хто насправді винен. Вони просто скинули все на мене, як на зручну мішень. І я навіть могла їх зрозуміти — їм було байдуже, хто заплатить компенсацію. У їхній бухгалтерії я стала просто пунктом “збитки відшкодовано”.