Розділ сьомий — Ті самі симптоми, різні причини

Десятиліттями одне питання домінувало у військовій медицині.

Коли ветеран має проблеми з пам’яттю, знижену концентрацію, дратівливість, кошмари та надмірну втому, що спричиняє ці симптоми?

Чи це психологічна травма?

Чи це фізична травма мозку?

На перший погляд, це питання здається цілком логічним. Медицина завжди покладалася на діагноз як на основу лікування. Перелом кістки потребує одного підходу. Інфекція — іншого. Якщо ми зможемо визначити причину хвороби, у нас значно більше шансів успішно її лікувати.

Складність у тому, що вплив вибуху не вписується чітко в ці категорії.

Вибух — це не просто психологічне переживання.

І це не просто фізична подія.

За частку секунди він може піддати людину одному з найстрашніших випробувань, які тільки можна уявити, водночас піддаючи мозок надзвичайному механічному навантаженню. Та сама вибухова хвиля, що розриває будівлі й транспортні засоби, може розтягувати мікроскопічні аксони всередині мозку.

У той самий момент людський розум обробляє страх, небезпеку, втрату та безпосередню боротьбу за виживання.

Отже, цілком можливо — і насправді напрочуд поширено — що обидві травми виникають під час однієї й тієї ж події.

Однак протягом багатьох років медицина зазвичай мислила категоріями «або — або».

Якщо симптоми зберігалися після бою, клініцисти часто запитували, чи це посттравматичний стресовий розлад — ПТСР, — чи травматичне ушкодження головного мозку — ЧМТ.

Припущення, іноді неявне, іноді цілком відкрите, полягало в тому, що один діагноз має пояснювати більшість труднощів людини.

Зі зростанням кількості досліджень це припущення ставало дедалі важче обґрунтовувати.

Сучасна нейронаука визнає, що ці стани часто співіснують, взаємодіють і впливають один на одного протягом усього відновлення.

Це не конкуруючі пояснення.

Вони часто є різними частинами однієї й тієї ж історії.

Щоб зрозуміти чому, спочатку потрібно зрозуміти, що таке ПТСР насправді.

Термін «посттравматичний стресовий розлад» часто неправильно розуміють. У повсякденній розмові його іноді використовують для опису будь-якого неприємного переживання або складного спогаду.

Однак клінічно ПТСР — це щось набагато конкретніше. [1]

Це розлад, що може розвинутися після зіткнення з реальною смертю або загрозою смерті, серйозною травмою чи сексуальним насильством, коли реакція нервової системи на небезпеку не повертається до звичайного рівня.

Спогади про травматичну подію можуть залишатися яскравими й нав’язливими.

Ситуації, що нагадують початкову небезпеку, можуть викликати інтенсивні емоційні та фізіологічні реакції.

Нервова система поводиться так, ніби загроза не закінчилася, навіть коли людина об’єктивно перебуває в безпеці. [2,3]

Це не означає, що людина слабка.

І це не означає, що їй не вдалося впоратися.

Насправді ПТСР починається із системи, яка працює саме так, як її сформувала еволюція.

Уявіть, що ви йдете самі лісом і раптом зустрічаєте великого хижака.

За мілісекунди мозок розпізнає небезпеку.

Пульс прискорюється.

Дихання стає швидшим.

Кров перенаправляється до м’язів.

Увага звужується, дозволяючи майже повністю зосередитися на виживанні.

Кожна з цих змін підвищує ваші шанси врятуватися.

Страх у цьому контексті — це не несправність.

Це один із найскладніших механізмів виживання, які коли-небудь створила еволюція.

Зазвичай, коли небезпека минає, мозок поступово заспокоюється.

Пульс сповільнюється.

Рівень гормонів стресу знижується.

Сон повертається.

Спогад зберігається як подія, що сталася в минулому, а не як щось, що продовжує відбуватися зараз.

При ПТСР саме цей перехід може бути порушений.

Небезпека минула.

Мозок усе одно продовжує готуватися до небезпеки.

Учені тепер розуміють, що кілька взаємопов’язаних ділянок мозку відіграють центральну роль у цьому процесі. [3]

Мигдалина, яку часто описують як одну з головних систем виявлення загроз у мозку, може ставати надзвичайно чутливою, сильно реагуючи на нагадування про небезпеку. [3]

Гіпокамп, який допомагає організовувати спогади у відповідному контексті часу та місця, може гірше відокремлювати минулу небезпеку від теперішньої безпеки.

Тим часом ділянки префронтальної кори, які зазвичай допомагають регулювати емоційні реакції, можуть менш ефективно заспокоювати систему тривоги після її активації.

Замість однієї «пошкодженої» структури ПТСР відображає змінену взаємодію між мережами, відповідальними за виявлення, запам’ятовування та реагування на загрозу.

Тут варто ненадовго зупинитися, бо саме в цьому місці починає руйнуватися один із найбільших міфів про ПТСР.

Протягом багатьох років психологічну травму помилково протиставляли фізичній, ніби одна існувала лише в розумі, а інша — лише в мозку.

Сучасна нейронаука показала, наскільки оманливим є таке розмежування.

ПТСР пов’язаний із вимірюваними біологічними змінами в регуляції гормонів стресу, роботі нейронних мереж, функціональній активності мозку та регуляції страху. [3,12]

Це не «уявне».

І це не просто питання ставлення чи стійкості.

Як і травматичне ушкодження мозку, ПТСР має біологічну основу, яку можна вивчати, вимірювати й краще розуміти через наукові дослідження.

І все ж, попри ці важливі відкриття, залишається одне глибоке питання.

Якщо ПТСР змінює мозок…

А вибухове ушкодження також змінює мозок…

Як відрізнити одне від іншого?

Або, можливо, ще важливіше…

Що відбувається, коли обидві травми виникають в однієї й тієї ж людини?

Той самий мозок, різні ушкодження

Одна з причин, чому травматичне ушкодження головного мозку та посттравматичний стресовий розлад так довго плутали, напрочуд проста.