Роділ 34. Настя

  Я знала, що ця розмова буде найважчою. Не тому, що Артем буде кричати. Навпаки. Він ніколи не кричить. І саме тому мені було страшніше.
  Ми зустрілися ввечері в тому самому кафе біля університету. Там, де він уперше познайомився з Марком. Іронічно.
  Артем прийшов трохи раніше. Коли я зайшла, він уже сидів за столиком біля вікна. Він підняв очі. І я відразу зрозуміла: він здогадується.
  — Привіт, — сказала я тихо.
  — Привіт.
  Я сіла навпроти. Між нами лежала тиша. Не холодна. А напружена.
  — Ти хотіла поговорити, — сказав він.
  Я кивнула. Руки трохи тремтіли.
  — Не хочу брехати тобі.
  Він ледь усміхнувся.
  — Це хороший початок.
  Зробила глибокий вдих.
  — Я зустрічалася з Марком учора ввечері.
  Артем кивнув.
  — Я так і думав.
  — Ми говорили.
  — Про вас.
  Не питання. Факт.
  — Так.
  Кілька секунд він дивився у вікно.
  — І що ти зрозуміла?
  Це питання було простим. Але відповідь — ні. Я відчула, як серце починає битися швидше.
  — Що я все ще люблю його. —  слова зависли між нами.
  Артем заплющив очі на секунду. Я чекала. Будь-якої реакції. Гніву. Розчарування. Болю. Але коли він відкрив очі, його голос був тихим.
  — Я ціную, що ти сказала це чесно.
  І від цього стало ще важче.
  — Мені шкода, — прошепотіла я.
  — Не треба.
  Він провів рукою по волоссю.
  — Я знав, що це можливо.
  — Що?
  — Що він не просто “колишній”.
  Я мовчала. Бо заперечувати було безглуздо.
  — Знаєш, що найцікавіше? — сказав Артем. — Я ніколи не відчував, що ти повністю зі мною.
  Його слова були спокійними. Але вони влучили прямо в серце.
  — Я намагалася, — сказала тихо.
  — Я знаю.
  Він усміхнувся сумно.
  — І саме тому я не злюся.
  Мені стало важко дихати.
  — Артеме…
  — Але я хочу сказати дещо.
  Я чекала.
  — Якби ти прийшла сьогодні й сказала, що хочеш залишитися зі мною — я б запропонував тобі переїхати разом.
  Я завмерла.
  — Що?
  — У мене є пропозиція роботи в іншому місті. Я ще не казав тобі. — світ на секунду став тихішим. — Я хотів зробити це сюрпризом.
  Він дивився на мене уважно.
  — Але, мабуть, життя вирішило інакше.
  Я відчула, як сльози підступають до очей.
  — Мені дуже шкода.
  — Я знаю.
  Він зробив паузу. А потім сказав те, чого я не очікувала.
  — Іди до нього.
  Я підняла голову різко.
  — Що?
  — Якщо ти його любиш — іди. — його голос був спокійним, але в очах стояв біль. — Я не хочу, щоб ти залишалася зі мною через вдячність або страх.
  Сльози все ж покотилися по щоках.
  — Ти заслуговуєш кращого.
  Він ледь усміхнувся.
  — Можливо. — він встав. — Але не людину, яка дивиться на двері щоразу, коли вони відчиняються.
  Я не змогла нічого сказати. Бо знала — він правий.
  Артем поклав кілька купюр на стіл. І перед тим як піти, сказав тихо:
  — Просто будь щаслива, Настю.
  Я дивилася, як він виходить із кафе. І розуміла, що щойно закінчилася одна важлива історія. І починається інша.