Розділ 33. Марк

  Коли повідомлення від Насті з’явилося на екрані, я подумав, що мені здалося. “Марку… нам потрібно поговорити.” Я перечитав його двічі. Потім ще раз.
  Рік мовчання. І тепер — ці слова. Я відповів майже одразу. “Коли?” Кілька секунд. “Зараз можеш?”  Серце вдарило швидше. “Де?” Відповідь прийшла швидко. “Там, де ти вперше сказав, що я занадто правильна.”
  Я усміхнувся. Стара тераса біля бібліотеки. Одягнув куртку й вийшов із квартири майже не думаючи.

  Вона вже була там. Ліхтарі освітлювали двір м’яким жовтим світлом. Осінній вітер колихав листя. Настя стояла біля перил. Коли вона почула мої кроки, то повільно обернулася.
  — Привіт.
  — Привіт.
  Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. І в цій тиші було більше слів, ніж у будь-якій розмові.
  — Я бачилася сьогодні з Артемом, — сказала вона.
  Я кивнув.
  — Я здогадувався.
  — Він знає про нас.
  Видихнув повільно.
  — Про “нас” чи про “колись”?
  Вона опустила погляд.
  — Про те, що це не зовсім минуле.
  Ці слова вдарили прямо в груди. Але я змусив себе мовчати.
  — Я не хочу робити вигляд, що все просто, — сказала вона. — Тому я покликала тебе.
  Я сперся на перила поруч.
  — Я слухаю.
  Настя довго мовчала. Ніби збирала слова, які не можна сказати неправильно.
  — Коли ти поїхав, я думала, що це кінець.
  — Я теж.
  — Але, мабуть, деякі історії не закінчуються так легко.
  Я усміхнувся сумно.
  — Це погано?
  — Це складно.
  Вітер підняв пасмо її волосся. Я раптом зрозумів, як сильно мені бракувало навіть таких дрібниць.
  — Артем хороший, — сказала вона тихо.
  — Я бачу.
  — Він не змушує мене сумніватися. Не змушує переживати.
  — Це звучить як ідеальні стосунки.
  Вона подивилася прямо мені в очі.
  — Але я думаю про тебе.
  Тиша. Серце вдарило так голосно, що я майже чув його у вухах.
  — І це несправедливо до нього, — продовжила вона.
  — І до мене, — сказав я тихо.
  Вона кивнула.
  — Саме тому я тут.
  Я ковтнув повітря.
  — І що ти хочеш сказати?
  Вона зробила крок ближче. Не надто. Але достатньо, щоб я відчув її тепло.
  — Я люблю тебе.
  Ці слова прозвучали тихо. Без драматичності. Але вони перевернули всередині мене все. Я заплющив очі на секунду.
  — Настю…
  — Але це не означає, що все можна просто повернути.
  — Знаю.
  — Ти одного разу вже вибрав не нас. — кожне слово — правда. — І тепер я не можу просто зробити вигляд, що цього не було.
 — Я не прошу.
  Вона дивилася на мене уважно.
  — Тоді чого ти хочеш, Марку?
  Я подумав лише секунду.
  — Шансу бути людиною, яка більше не тікає.
  Настя мовчала. І я раптом зрозумів, що зараз усе вирішується.
  — Я не хочу руйнувати твоє життя, — додав я. — Якщо ти вирішиш залишитися з Артемом — я прийму це.
  Вона ледь усміхнулася.
  — Ти став дорослішим.
  — Запізно?
  — Можливо.
  Пауза. А потім вона сказала те, чого я не очікував.
  — Я скажу Артему правду.
  Я завмер.
  — Усе?
  — Усе.
  Вітер став сильнішим.
  — І якщо після цього ти все ще захочеш бути поруч… тоді ми подивимось, що буде далі.
  Я кивнув. Бо знав — це єдиний правильний шлях. І коли вона вже збиралася піти, я тихо сказав:
  — Настю.
  Вона обернулася.
  — Так?
  Я зробив крок ближче.
  — Я більше не збираюся втрачати тебе через страх.
  Вона дивилася на мене кілька секунд. І в її очах уперше за довгий час з’явилося щось схоже на надію.