Розділ 32. Настя

  Коли Артем пішов, квартира стала дивно тихою. Я стояла біля дверей ще кілька хвилин, ніби чекала, що він повернеться. Скаже, що це була дурна розмова. Що все нормально. Але під’їзд мовчав. Я зачинила двері. І раптом відчула, наскільки порожньо навколо. Увімкнула світло на кухні, але воно тільки зробило тишу ще помітнішою. Чайник закипів. Я налила чай, але не випила жодного ковтка. Телефон лежав на столі. Дивилася на нього довго. Повідомлення від Артема не було. І я знала чому. Він дає мені час. Час зробити вибір, якого я боялася майже рік.
  Я відкрила старий чат. Наш. Мій і Марка. Останнє повідомлення — моє. “Будь сміливим для себе.” Я пам’ятаю, як писала ці слова. Тоді мені здавалося, що це правильний фінал. Гідний. Дорослий. Думала, що якщо сказати щось мудре, біль стане меншим. Я помилилася.
  Прокручувала чат повільно. Повідомлення з минулого літа. Жарти. Дурні фото. Суперечки про музику. І десь між усім цим — той день, коли він написав: “Я боюся, що колись втратити тебе буде болючіше, ніж будь-яка помилка.” Я тоді відповіла: “Тоді не роби її.”
  Я заплющила очі. Він усе ж зробив.
  Пішла у спальню. Лягла. І зрозуміла, що не зможу заснути. Тому що сьогодні Артем поставив питання, яке я весь рік намагалася обійти. “Ти все ще любиш його?” Я перевернулася на бік. Темрява в кімнаті була густою. І вперше за довгий час я дозволила собі не бути сильною. Не бути розумною. Не бути тією дівчиною, яка знає, як правильно. Я просто сказала правду. Пошепки.
  — Так. — слово прозвучало тихо, але воно було справжнім.
  Я люблю Марка. Не так, як рік тому. Інакше. Глибше. Спокійніше. І, мабуть, небезпечніше. Бо тепер я знаю, як це — жити без нього. І все одно хотіти, щоб він був поруч.
  Сльози з’явилися тихо. Я не намагалася їх зупинити. Бо разом із ними прийшло ще одне розуміння. Я люблю Марка. Але це не означає, що я не поважаю Артема. І саме тому цей вибір такий болючий.
  Телефон тихо завібрував. Я піднялася на ліктях. Повідомлення. Від Марка. Я завмерла. Він не писав мені майже рік. Повідомлення було коротким. “Сподіваюся, тобі сьогодні трохи легше.” Я дивилася на екран. Серце билося швидше. І вперше за весь цей час я не стерла відповідь. Я написала: “Трохи.”
  Кілька секунд. Три крапки з’явилися одразу. “Я радий.” Я довго дивилася на ці слова. А потім написала ще одне повідомлення. Повільно. Обережно. “Марку… нам потрібно поговорити.”