Розділ 30. Настя

  Я не плакала через Марка майже рік. Перші місяці були найгіршими. Потім стало простіше. З’явилися нові справи. Нові люди. Нові звички. Артем. Він прийшов у моє життя тихо. Без бурі. Іноді я думала, що саме так і має бути. Любов без катастроф.
  Того дня все пішло не так із самого ранку. Я мала захищати свій дослідницький проєкт. Той самий, над яким працювала майже пів року. Я не спала ніч. Перевіряла презентацію. Дані. Графіки.
  Коли я зайшла в аудиторію, руки трохи тремтіли. Але я звикла контролювати це.
  — Починайте, — сказав професор.
  Я відкрила презентацію. І через три хвилини зрозуміла: щось не так. Дані. Файл із розрахунками був інший. Не мій. Я відкривала таблицю за таблицею. Числа не сходилися. У голові почався хаос.
  — Анастасіє? — голос професора став холоднішим.
  — Перепрошую… тут сталася помилка. — я намагалася пояснити. Зібратися. Але кожна хвилина тягнула мене вниз.
  Після двадцяти хвилин це був вже не захист. Це була катастрофа.
  Коли я вийшла з аудиторії, коридор здавався занадто яскравим. Люди проходили повз. Розмовляли. Сміялися. А я відчувала тільки порожнечу. Телефон завібрував. Повідомлення від Артема. “Як пройшло?”. Я довго дивилася на екран. Потім написала: “Не дуже.”.  Відповідь прийшла майже одразу. “Я зараз на зустрічі. Напишу пізніше.” Звичайна фраза. Нормальна. Але чомусь саме вона зламала щось усередині.
  Я спустилася сходами й вийшла у двір університету. Осінній вітер був холодним. Я сіла на лавку. І вперше за довгий час відчула, що не тримаюся. Сльози з’явилися раптово. Я швидко витерла їх. Ненавиджу плакати на людях.
  — Настю?
  Я підняла голову. Звичайно. Звичайно це мав бути він.
  Марк стояв за кілька кроків. Він подивився на мене — і відразу все зрозумів. Без пояснень.
  — Що сталося?
  — Нічого.
  — Не бреши. — його голос був тихим.
  Я видихнула.
  — Провалила захист.
  Марк сів поруч. Не надто близько.
  — Це не кінець світу.
  — Для цього проєкту — майже. — я сміялася крізь сльози. — Я працювала над ним пів року.
  — І?
  — І все зламалося за двадцять хвилин.
  Він мовчав. Просто сидів поруч. І чомусь саме ця тиша була тим, що мені потрібно.
  — Хотіла сьогодні бути сильною, — прошепотіла я.
  — Ти й є.
  — Не сьогодні.
  Марк подивився на мене уважно. І дуже обережно торкнувся моєї руки. Я не відсмикнула її.
  — Ти знаєш, що найдивніше? — сказала я тихо.
  — Що?
  — Коли все валиться… ти завжди поруч.
  Він ледь усміхнувся.
  — Можливо, це моя суперсила.
  Я подивилася на наші руки. І раптом зрозуміла одну небезпечну річ. Поруч із Марком мені не треба було бути сильною. І це лякало. Бо саме так усе почалося колись.
  — Тобі треба повернутися до Артема, — сказав він раптом.
  Я підняла очі.
  — Чому?
  — Бо він твій хлопець. — його голос був рівним, але я побачила, як він стискає пальці. І серце боляче стиснулося
  — А ти?
  Він видихнув.
  — А я… людина, яка одного разу зробила неправильний вибір.
  Між нами зависла тиша. І я зрозуміла: ця історія ще далека від завершення.