Розділ 29

Настя
  Я не планувала, що вони зустрінуться. Чесно. Але життя рідко питає, чи готова ти до таких моментів. Ми з Артемом сиділи в маленькому кафе біля університету. Він щось розповідав про свій новий проєкт — про стажування в дослідницькій лабораторії, яке може перерости в повноцінну роботу. Я слухала. Кивала. Але частина моєї уваги постійно поверталася до дверей. Ніби я чекала.
  — Ти сьогодні тиха, — сказав Артем.
  — Просто втомилася.
  Він простягнув руку й накрив мою долоню своєю.
  — Ти занадто багато працюєш.
  У нього теплі руки. Завжди. Спокійні. Саме це мені й подобалося.
  Я якраз збиралася щось відповісти, коли двері кафе відчинилися. І я побачила його. Марк. Моє серце не зробило драматичного стрибка. Воно просто… напружилося. Наче м’яз, який пам’ятає стару травму. Він теж помітив мене. Наші погляди зустрілися. І на секунду світ навколо затих.
  — Настю? — тихо сказав Артем.
  Я кліпнула.
  — Так?
  — Ти дивишся так, ніби побачила привида.
  Я ковтнула повітря.
  — Це… Марк.
  Артем обернувся. І саме в цю мить Марк підійшов до нашого столика. Він виглядав спокійно. Занадто спокійно.
  — Привіт, — сказав він.
  Я підвелася.
  — Привіт.
  Момент, якого я боялася.
  — Це Артем, — сказала я. — Мій… хлопець.
  Я не знаю, чому зробила паузу перед цим словом. Марк ледь кивнув. Артем теж підвівся. Вони потиснули руки. І я відчула напругу між ними майже фізично.
  — Марк, — сказав Артем рівно.
  — Артем.
  Тиша. Кілька секунд. Я знала, що обидва оцінюють одне одного. Марк першим порушив мовчання.
  — Не буду заважати. — Його погляд ковзнув до мене. — Побачимося в університеті.
  Він розвернувся. І пішов до барної стійки. Наче ця зустріч нічого для нього не означала.
  Я сіла назад. Артем уважно дивився на мене.
  — Це він. — не питання. Факт.
  — Так.
  — Той самий.
  Я кивнула. Він відкинувся на спинку стільця.
  — Тепер я розумію.
  — Що саме?
  — Чому ти іноді дивишся у вікно, ніби там щось залишилося. — його слова були спокійними. Без ревнощів. І від цього мені стало гірше.
  — Це минуле, — сказала я тихо.
  Артем кивнув.
  — Я знаю.
  Але я не була впевнена, що знаю це сама.

Марк
  Я сидів за барною стійкою й дивився на своє відображення в склі. Спокійний. Зібраний. Наче щойно не познайомився з чоловіком, який тримає руку на її долоні. Артем. Він не виглядає слабким. І це проблема. Бо якби він був ідіотом, усе було б простіше.
  Я кинув погляд у їхній бік. Вони говорили. І Настя іноді сміялася. Спокійно. Так, як сміяються поруч із людиною, якій довіряють.
  Я згадав Лондон. Нічні кімнати. Екрани ноутбука. І наш чат, у якому так і не з’явилося нових повідомлень. Я сам залишив це місце. І тепер воно зайняте. Справедливо. Але чомусь це не робить легше.
  Я допив каву. І раптом зрозумів одну річ. Я не програю Артему, бо це не змагання між нами. Це змагання між тим, ким я був рік тому… І тим, ким став зараз. І якщо я хочу її повернути — мені доведеться довести це не словами. А життям.