Розділ 28

Марк
  Я прийшов раніше. Звісно. Те саме кафе. Те саме вікно. Тільки я — інший. Рік тому я сидів тут і переконував себе, що роблю правильний вибір. Сьогодні я тут, бо хочу зробити чесний.
  Настя зайшла рівно о сьомій. Темно-зелений піджак. Волосся коротке. Легка впевнена хода. І серце в мені не просто вдарило. Воно впало.
  — Привіт, — сказала вона, сідаючи навпроти.
  — Ти… добре виглядаєш.
  — Дякую.
  Тиша. Я репетирував цю розмову сотні разів. І зараз не пам’ятав жодного слова.
  — Як Лондон? — спитала вона.
  — Продуктивно.
  — Це добре.
  Я дивився на її руки. На нове кільце. Не обручка. Але й не випадкове.
  — Ти щаслива? — вирвалося в мене.
  Вона підняла очі.
  — Це складне питання.
  — У тебе хтось є?
  Пауза. І отут я зрозумів, що боюся відповіді.
  — Так, — сказала вона спокійно.
  Повітря стало густішим.
  — Серйозно?
  — Достатньо.
  Серце стислося так, ніби рік відстані раптом повернувся одним ударом.
  — Ти його любиш?
  Вона не відповіла одразу.
  — Я з ним спокійна.
  Це було гірше. Бо я знав, що я — не спокій. Я — вибухи. Сумніви. Суперечки. Пристрасть.
  — Він знає про мене?
  — Знає, що я колись кохала.
  Колись. Слово, яке не повинно було звучати так боляче.
  — А зараз?
  Вона дивилася на мене довго. Надто довго.
  — Зараз я не хочу повертатися в те місце, де мене не вибрали.
  Це було чесно. І я заслужив кожне слово.
  — Я повернувся не через самотність, — сказав я тихо. — Я повернувся, бо зрозумів, що будував життя без того, що має сенс.
  — І що має сенс? — спитала вона.
  — Ти.
  Вона заплющила очі на секунду. І я побачив тріщину. Маленьку. Але справжню.
  — Марку… Ти не можеш з’явитися через рік і сказати це, ніби я чекала.
  — Я знаю.
  — Ти поїхав, бо боявся. А я залишилася — і навчилася не боятися без тебе.
  Кожне її слово било точно.
  — Я не прошу повернути все, як було.
  — А що ти просиш?
  Я видихнув.
  — Шанс довести, що я виріс.
  Тиша. За вікном почався дощ. Іронія долі.
  — Я не та дівчина, яку ти залишив, — сказала вона.
  — Я знаю.
  — І якщо ти хочеш бути в моєму житті — тобі доведеться прийняти це.
  — Я готовий.
  Вона встала.
  — Подивимось.
  І пішла. Не холодно. Не жорстоко. А обережно. І вперше за рік я відчув не втрату. А боротьбу. І я готовий боротися.

Настя
  Я прийшла додому й довго стояла біля вікна. Телефон світився повідомленням. “Ти повернешся не через самотність?” — написав Артем. Я не відповіла одразу. Марк сьогодні дивився на мене так, ніби світ звузився до одного столика. І це небезпечно. Бо я пам’ятаю, як це — бути його вибором. А ще пам’ятаю, як це — не бути. Артем — спокійний. Надійний. Передбачуваний. Марк — ризик. Але серце не завжди голосує за стабільність.
  Я відкрила наш старий чат. Він досі там. Непрочитаних немає. Бо він так і не написав. І це, мабуть, боліло найбільше. Я закрила телефон. І вперше за рік злякалася. Не того, що він знову піде. А того, що якщо залишиться — я можу дозволити йому знову стати важливим.