Розділ 27

                                                                       Рік потому
Марк
  Я повернувся не тому, що програв. Я повернувся, бо виграв усе, що мені пропонували — і зрозумів, що це не те. Лондон навчив мене тримати спину рівно. Говорити впевнено. Не показувати, коли щось болить. Але щоночі, коли гасло світло в орендованій квартирі з видом на Темзу, я відкривав телефон. І заходив у наш чат. Останнє повідомлення від неї — рік тому. “Будь сміливим для себе.” Я так і не відповів. Не тому, що не хотів. А тому, що не знав, що сказати після “я обрав не нас”. Я друкував сотні разів. “Сумую.” “Я помилився.” “Ти була права.” І стирав.
  У мене є папка “Hidden”. Там — її фото. Незбережені офіційно. Але видалити я так і не зміг. Я збільшував їх пальцями, ніби намагався повернути той вечір. Той запах. Ту тишу. Я думав, що час зробить легше. Він зробив гірше. Бо тепер у мене є все, що планував батько. І немає її.

  Я побачив Настю в університетському дворі. І перша думка була не “привіт”. А “вона інша”. Волосся коротше. Постава впевненіша. Погляд — спокійний. Вона сміялася з кимось. І я раптом зрозумів: я не знаю її теперішню.
  — Настю.
  Мій голос прозвучав нижче, ніж я пам’ятав. Вона обернулася. І в цю секунду час не повернувся. Він просто зупинився.
  — Привіт, Марку. — без тремтіння. Без сліз.
  — Ти повернувся.
  — Так.
  Пауза.
  — Надовго?
  — Назавжди. В її очах щось змінилося.
  Не радість. Не біль. Обережність.
  — Вітаю, — сказала вона.
  Вітаю. Наче я виграв конкурс. А не повернувся до дівчини, яку досі люблю.
  — Можемо поговорити? — спитав я.
  Вона подивилася на годинник.
  — У мене пара за десять хвилин.
  Звісно. Її життя не стояло на паузі.
  — Після?
  Вона вагається. І це ріже гірше за відмову.
  — Добре. О сьомій. У тому ж місці.
  Тому ж. Вона пам’ятає. І це — надія. Або пастка.

Настя

  Я знала, що він повернеться. Не через обіцянку. А через характер. Марк не з тих, хто витримує життя без боротьби. Але я не знала, коли. І чи буду я готова. Коли я почула своє ім’я, у мене не затремтіли руки. Я навчилася контролювати це. Перші три місяці були найгірші. Я прокидалася о третій ночі й перевіряла телефон. Хоч знала — він не напише. Я видалила наш чат. Потім відновила. Потім знову видалила. Я заходила на його профіль. Дивилася фото з новими людьми. З діловими вечорами. З чужими усмішками поруч. Я вчилася не ревнувати до його нового життя. І вчилася будувати своє.
  Я подалася на програму обміну. Почала працювати в дослідницькому центрі. Почала бігати зранку. Я не чекала. Я жила. Але в шухляді досі лежить записка, яку він залишив мені в день від’їзду. “Я повернуся сильнішим.” Я тоді розсердилася. Бо я не хотіла сильнішого. Я хотіла його.
  І ось він стоїть переді мною. І виглядає… дорослішим. Упевненішим. Але в очах — той самий хлопець, який боявся зробити неправильний вибір. Я погодилася на зустріч. Не тому, що скучила. А тому, що хочу знати: він повернувся до міста. чи до мене?