Розділ 26

  Сніг пішов несподівано. Тонкий, майже прозорий. Такий, що не затримується на долонях. Настя стояла біля його під’їзду, сховавши руки в рукава пальта. Вона прийшла без повідомлення. Марк побачив її з вікна. І серце вдарило так, ніби хтось різко смикнув за нерв. Він вибіг надвір у светрі — без куртки.
  — Ти замерзнеш, — сказала вона.
  — Ти теж.
  Вони стояли одне навпроти одного, як люди, які вже знають усе, але не готові сказати.
  — Я не хочу, щоб усе закінчилося ось так, — тихо сказав він.
  — Воно не “ось так”. Воно просто… чесно.
  Вона дивилася на нього так спокійно, що це було нестерпно.
  — Піднімешся? — спитав він. Вона кивнула.

  У квартирі пахло кавою й холодним повітрям. Вони сиділи на підлозі біля дивана. Без музики. Без світла — лише лампа з теплим відтінком.
  — Пам’ятаєш нашу першу вечірку? — раптом сказав Марк.
  — Ту, де ти назвав мене “занадто правильною”?
  Він усміхнувся.
  — Ти й досі така.
  — А ти й досі робиш вигляд, що це тебе дратує.
  Тиша. Вона провела пальцем по його долоні. Обережно. Наче вчилася заново.
  — Я не злюся на тебе, — сказала вона.
  — А я на себе — так.
  Вона підняла очі.
  — Не треба.
  — Я міг обрати інакше.
  — Ти обрав так, як умів.
  Він нахилився ближче.
  — А якщо я повернуся?
  — Ти повернешся іншим.
  Ці слова зависли між ними. Він торкнувся її щоки. Повільно.
  — Я боюся, що ти забудеш мене.
  Вона ледь усміхнулася.
  — Таке не забувають.
  Він поцілував її. Не жадібно. Не поспіхом. А так, ніби намагався запам’ятати відчуття. Вона відповіла. Повільно. Глибоко. З тією ніжністю, яка народжується тільки перед втратою. Він притис її до себе сильніше. І в ту мить не було ані стажування, ані батька, ані майбутнього. Було лише “зараз”.

  Пізніше вони лежали поруч. Її голова на його плечі. Його пальці заплутані в її волоссі.
  — Обіцяй мені дещо, — прошепотіла вона.
  — Все.
  — Не повертайся тільки тому, що стало самотньо.
  Він ковтнув.
  — А якщо стане?
  — Тоді навчись бути з собою. А не бігти до мене, щоб не відчувати порожнечу.
  Вона завжди була сильнішою, ніж він думав.
  — Ти мене любиш? — раптом спитав він.
  Вона не відповіла одразу.
  — Так. І тому відпускаю.
  Сльози з’явилися в нього першими. Він ніколи не плакав перед нею. Вона витерла їх великим пальцем.
  — Ти зможеш, Марку.
  — Без тебе?
  — З собою.

  Вранці вона пішла раніше. На столі залишила записку. “Будь сміливим не тільки для світу. Будь сміливим для себе.” І вперше за довгий час Марк не відчував злості. Лише страх. І розуміння, що ця історія ще не закінчена. Просто зараз — їхня пауза.