Розділ 25. Марк

  Я сказав “так” у кабінеті батька. Без пафосу. Без суперечки. Просто — так. Він кивнув, ніби я підписав черговий контракт.
  — Правильне рішення.
  Правильне. Я повторював це слово всю дорогу назад. 
  Настю знайшов біля корпусу економічного. Вона сиділа на сходах із навушниками. Сонце торкалося її волосся. І я вперше подумав: я запам’ятаю цей кадр надто добре.
  — Ти вирішив, — сказала вона, навіть не питаючи.
  Я сів поруч.
  — Так.
  Пауза.
  — Коли?
  — У січні.
  Вона кивнула. Жодної сцени. Жодного “чому”.
  — Це хороший шанс, — сказала вона спокійно.
  — Ти злишся?
  — Ні.
  І це було гірше. Я хотів, щоб вона злилася. Щоб тримала. Щоб дала мені причину сумніватися. А вона просто прийняла.
  — Ми можемо спробувати на відстані, — сказав я. Слова прозвучали слабко навіть для мене.
  Настя зняла навушники. Подивилася прямо.
  — Ти сам у це віриш?
  Тиша. Я не відповів.
  — Ти їдеш не просто в іншу країну, Марку. Ти їдеш у життя, яке давно для тебе спланували. —  Кожне слово — точно. — Я не хочу бути паузою між твоїми досягненнями.
  — Ти не пауза.
  — Тоді не роби з мене запасний варіант “після стажування”.
  Це вдарило.
  — Я не ставлю тебе “на потім”.
  — Але ставиш.
  Вона вдихнула глибоко.
  — Я не хочу чекати пів року, щоб дізнатися, що ти змінився.
  — Я не змінюся.
  Настя сумно усміхнулася.
  — Усі змінюються.
  Вітер роздував її волосся. Сонце вже не гріло так сильно.
  — Що ти пропонуєш? — спитав я тихо.
  І вона сказала те, до чого я не був готовий.
  — Закінчити це красиво.
  Світ звузився до її голосу.
  — Настю…
  — Без образ. Без обіцянок, які можуть зламатися.
  Я відчув, як щось стискається в грудях.
  — Ти здаєшся.
  — Ні. Я обираю себе.
  Тиша. Доросла. Нестерпна.
  — А якщо я передумаю? — вирвалося в мене.
  — Тоді це має бути не через страх мене втратити. А через те, що ти справді цього хочеш.
  Вона встала. Я теж. Ми стояли близько. Дуже.
  — Я рада, що зустріла тебе, — прошепотіла вона. І це звучало як прощання.
  Я обережно торкнувся її щоки.
  — Не хочу, щоб це було кінцем.
  — Тоді доведи, що це не він.
  Але цього разу вона не чекала відповіді. Вона пішла. Без істерики. Без сліз. І саме це зламало мене остаточно. Бо вперше я зрозумів: я не втрачаю шанс. Я втрачаю її.