Розділ 24

Марк
  Я ненавиджу дім. Не сам будинок — великий, холодний, з панорамними вікнами й ідеально рівним газоном. Я ненавиджу те, що в ньому відчуваю.
  — Ти запізнився, — сказав батько, навіть не піднімаючи очей від документів.
  — Були пари.
  — Я попереджав, що це важливо.
  Він завжди так говорить. “Важливо”. Наче моє життя — це проєкт.
  Я зрозумів, що щось не так, ще коли мама подзвонила вранці. Голос був напружений. А тепер усе стало ясно.
  — Я домовився про стажування для тебе, — сказав батько, нарешті дивлячись на мене. — Німеччина. Пів року. Починаючи з січня.
  Повітря стало густим.
  — Я не подавався.
  — Тобі не потрібно подаватися. Тебе чекають.
  Звісно.
  — У мене навчання.
  — Це частина твого навчання.
  Насправді — частина його плану.
  — Я не впевнений, що хочу їхати, — сказав я вперше в житті так спокійно.
  Тиша. Батько повільно зняв окуляри.
  — Ти завжди хотів міжнародну практику.
  Хотів. До того, як з’явилася вона.
  — Пів року — це не вирок, — додав він. — Ти ж не через якусь дівчину сумніваєшся?
  І ось це було як удар.
  — Це не “якась дівчина”.
  Він усміхнувся холодно.
  — Ти занадто молодий, щоб через емоції втрачати можливості.
  Можливості. Чужі слова для мого життя.
  — Я подумаю, — сказав я.
  — Ти не думаєш. Ти погоджуєшся.
  І я зрозумів — для нього все вже вирішено.

  Я повернувся до міста пізно. Не писав їй. Не тому що не хотів. Бо не знав, що сказати. “Привіт, мене можуть забрати на пів року, і я не знаю, чи вистачить у мене сміливості відмовитися”? Смішно.

Настя
  Я чекала Марка біля корпусу. Він виглядав інакше. Не втомленим. Зібраним. Занадто зібраним.
  — Що сталося? — спитала я одразу.
  Він мовчав кілька секунд.
  — Мені запропонували стажування.
  — Це ж добре?
  — У Німеччині. На пів року.
  Світ ніби злегка нахилився.
  — І?
  — Батько вже все вирішив.
  Я відчула знайоме стискання в грудях.
  — А ти?
  Він подивився на мене. І в його погляді було те, чого я ще не бачила. Сумнів.
  — Це шанс, Настю.
  Я кивнула.
  — Так.
  — Але якщо я поїду…
  Він не договорив. Не потрібно було. Пів року — це не просто відстань. Це нові люди. Нові ритми. Нові пріоритети. Я знала, як легко розчиняється “ми”, коли з’являється “далеко”.
  — Ти хочеш їхати? — спитала я тихо.
  І ось тут він не відповів одразу.
  — Я хочу не шкодувати.
  Чесно. Боляче.
  — Тоді їдь.
  Слова вийшли рівними. Навіть спокійними. Він різко подивився на мене.
  — Так просто?
  Я усміхнулася ледь-ледь.
  — Я не тримаю людей, Марку.
  Він зробив крок ближче.
  — А якщо я не хочу їхати?
  — Тоді не їдь.
  — Ти не будеш мене зупиняти?
  Я похитала головою.
  — Я хочу, щоб ти обрав не мене проти стажування. А мене — разом зі своїм вибором.
  Тиша впала між нами. Глибока. Доросла.
  — А якщо я оберу його? — спитав він тихо.
  Я ковтнула.
  — Тоді я не стану чекати.
  Це було найчесніше, що я могла дати. Без ультиматумів. Без драм. Просто межа. Він дивився на мене так, ніби намагається запам’ятати кожну рису.
  — Ти найскладніша людина, яку я зустрічав.
  — А ти звик, щоб усе було простіше.
  Ми стояли близько. Майже торкалися. Але не торкнулися.
  — Мені дали тиждень на відповідь, — сказав він.
  Тиждень. Сім днів. Сім ночей невизначеності.
  — Добре, — прошепотіла я.
  І вперше за довгий час я не знала, чи це початок чогось більшого. Чи кінець.