Розділ 22. Марк

  Все вирішилося швидше, ніж я очікував. Метадані підтвердили слова Насті. Час створення файлу. Правки. Чернетки. Питання зняли. А Влад… просто зник з радарів на кілька днів. Я не чіпав його. Не через благородство. Через неї. Вона просила — по-дорослому.
  Я знайшов Настю на даху гуртожитку. Не знаю, як здогадався. Просто відчував, що вона буде десь вище за всіх. Вона сиділа на парапеті, загорнувшись у светр. Вітер роздував її волосся.
  — Тебе можуть вигнати за це, — сказав я, підходячи ближче.
  — За сидіння на даху?
  — За те, що нервуєш мене.
  Вона ледь усміхнулася. Я сів поруч. Не торкаючись. Кілька хвилин ми мовчали. Місто під нами шуміло. Світ жив своїм життям.
  — Я не звикла, щоб хтось за мене вступався, — сказала вона тихо.
  — Я не звик за когось вступатися.
  — Брешеш.
  Я подивився на неї.
  — Я звик вигравати. Це інше.
  Вона повернула голову.
  — А я не хочу, щоб мене “вигравали”.
  Тиша.
  — Я не виграю тебе, — сказав я спокійно. — Я просто не дозволю, щоб тебе топтали.
  Настя дивилася на мене довго. Без захисту. Без виклику.
  — Чому? — спитала вона нарешті.
  Це було складніше за будь-яке засідання кафедри. Я видихнув.
  — Бо коли з тобою щось стається, мені фізично не все одно.
  Вона опустила погляд.
  — Мені страшно, Марку.
  — Чому?
  — Що це закінчиться так само різко, як почалося.
  Я пересунувся ближче. Повільно. Даючи їй час відсторонитися. Вона не відсторонилася.
  — Я не обіцяю, що буду ідеальним, — сказав я. — Я різкий. Іноді егоїст. Я не звик програвати.
  — А зараз?
  Я дивився на неї.
  — Зараз я боюся програти тебе. — і ось це було чесніше, ніж будь-яке “я кохаю”.
  Настя зробила те, чого я не очікував. Просто поклала голову мені на плече. Без пафосу. Без поцілунку. Просто довірилася. Я обережно обійняв її. Так, ніби це щось крихке.
  — Я не хочу поспіху, — прошепотіла вона.
  — І не буде.
  — І без ігор.
  — Без ігор.
  — І якщо щось із минулого повернеться…
  — Воно не матиме права.
  Вона підняла голову.
  — Право маєш давати ти.
  Я кивнув. Бо зрозумів. Любов — це не виграш. Це вибір. Щоденний. Вітер був холодний. Але вона — тепла. І вперше за довгий час я не хотів доводити. Я хотів залишитися. Але історія не закінчується тишею. Бо внизу, біля гуртожитку, стояла Лера. І вона бачила, як ми спускаємося з Настею разом. Її обличчя було спокійним. Занадто спокійним. І я відчув — це ще не кінець.