Розділ 21. Настя

  Я погодилася піти з Владом на каву. Не як помста. Не як маніпуляція. Просто тому що з ним було легко. Без емоційних гойдалок. Без внутрішньої тривоги. Ми сиділи в маленькій кав’ярні навпроти університету. Я слухала, як він розповідає про стажування, про плани на магістратуру, про те, як хоче поїхати за кордон. Я навіть сміялася. І на мить справді повірила, що так може бути простіше.
  Проблеми почалися наступного дня. Викладач з макроекономіки викликав мене після пари.
  — Анастасіє, — сказав він сухо, — у вашій роботі виявлено збіг із минулорічним проєктом.
  Моє серце впало.
  — Це неможливо. Я робила її сама.
  — Мені байдуже, як саме це сталося. Питання буде розглядатися на кафедрі.
  Я вийшла з аудиторії з холодними руками. Дежавю. Минуле, яке я так і не озвучувала нікому, знову наздоганяло. Звинувачення. Сумнів. Підозра. Тепер я розуміла — хтось передав мою роботу. І я знала, хто мав до неї доступ. Влад. Але я не хотіла в це вірити.
  Новина розлетілася швидко. “Новенька знову списала.” “Мабуть, не випадково перевелася.” Я чула це. Навіть якщо робила вигляд, що ні.
  Марк знайшов мене в коридорі.
  — Це правда? — спитав він різко.
  Я підняла на нього погляд.
  — Ти теж так думаєш?
  Його обличчя змінилося.
  — Ні.
  Пауза.
  — Хто мав доступ до твоєї роботи?
  Я мовчала. Він зрозумів.
  — Влад?
  — Я не знаю.
  Але знала. І це було найгірше.

  Наступного дня відбулося засідання кафедри. Я стояла перед трьома викладачами. Відчувала їхні погляди.
  — Є підозра, що робота не є повністю самостійною, — сказав завідувач.
  — Вона самостійна, — відповіла я рівно.
  — У вас є свідки процесу підготовки?
  Ні. Я працювала сама. І в цей момент двері відчинилися.
  — Є.
  Я озирнулася. Марк. Він зайшов спокійно. Впевнено.
  — Я бачив, як вона працювала, — сказав він. — Ми часто займалися в бібліотеці. Вона писала при мені.
  Це була правда. Частково. Але він зараз ставив на карту свою репутацію відмінника.
  — Ви можете це підтвердити офіційно? — спитав викладач.
  — Так.
  Без паузи. Я дивилася на нього й не впізнавала.
  — Крім того, — додав він, — якщо перевірити електронні метадані документа, буде видно, що файл створено задовго до здачі, з поступовими правками. Це легко довести.
  В аудиторії запала тиша. Завідувач переглянувся з колегами.
  — Ми проведемо додаткову перевірку.

  У коридорі я зупинила Марка.
  — Ти не зобов’язаний був.
  Він дивився на мене серйозно.
  — Я знаю.
  — Якщо раптом…
  — Я не сумнівався.
  Це було сказано без пафосу. Просто факт.
  — А якщо б це було правдою? — спитала я тихо. Він зробив крок ближче.
  — Тоді я б розбирався з тобою. Не з плітками.
  І ось тут щось у мені здалося. Не через захист. Через вибір. Він не кричав у дворі. Не бився за мене. Не влаштовував сцен. Він просто став поруч, коли це було небезпечно.
  — Це Влад, — сказала я тихо.
  Його погляд потемнів.
  — Ти впевнена?
  — Він просив файл “для прикладу”.
  Марк стиснув щелепи.
  — Я розберуся.
  — Ні, — я зупинила його. — Без бійок. Без погроз.
  — Тоді як?
  Я дивилася йому в очі.
  — По-дорослому.
  І вперше ми були по один бік. Не через поцілунок. Не через ревнощі. А через довіру. І це було значно сильніше.