Розділ 20. Марк

  Я ненавиджу ультиматуми. Особливо коли вони справедливі. “Зроби вибір, Марку.” Наче це просто. Наче можна за одну ніч перекреслити два роки життя, спільні плани, знайомих, родини, звички. І водночас — не втратити ту, яка дивиться на тебе так, ніби бачить справжнього.
  Я знайшов Віку першим. Не тому що хотів повернутися. Тому що не хотів тягнути це далі.
  — Нам треба поговорити, — сказав я.
  Вона кивнула. Спокійно. Ми вийшли на подвір’я університету. Осінь була різкою, повітря холодним.
  — Ти через неї, — сказала Віка без питання.
  — Я через себе.
  Вона усміхнулася ледь-ледь.
  — Непоганий початок.
  Я провів рукою по волоссю.
  — Ми не повернемося.
  Вона дивилася на мене уважно. Без сліз.
  — Я знала.
  І це чомусь боліло більше, ніж якби вона кричала.
  — Ти просто не звик бути другим, — додала вона тихо.
  — Я не другий.
  — Поки що — ні.
  Оце її “поки що” різало.
  — Вона змушує тебе вибирати?
  — Ні. Вона просто не чекає.
  Віка видихнула.
  — І ти боїшся, що не встигнеш.
  Я нічого не відповів. Бо вона влучила.


  Я шукав Настю одразу після. Але її не було на парах. Не було в бібліотеці. Не було в кав’ярні через дорогу. Зате я побачив її ввечері. Вона стояла біля входу до гуртожитку. І сміялася. З Владом. Він тримав її куртку. Вона щось йому розповідала, активно жестикулюючи. Вона виглядала… легкою.
  Я завмер на відстані. Не підходив. Просто дивився. І вперше відчув, як це — коли хтось може піти без скандалу. Без драми. Просто тому, що ти не встиг. Влад нахилився ближче до неї. Вона не відступила. Моє горло стислося. Я зробив крок. І зупинився. Бо зрозумів — я не маю права вриватися. Я ще нічого їй не довів.
  Настя помітила мене першою. Наші погляди зустрілися через двір. На секунду її усмішка зникла. Потім повернулася. Спокійна. Вона щось сказала Владу. Він кивнув і зайшов усередину. Вона залишилася. Чекала. Я підійшов повільно.
  — Привіт, — сказав я.
  — Привіт.
  — Ти пропустила пари.
  — Мала справи.
  Тиша. Я зібрався.
  — Я поговорив з Вікою.
  Її пальці ледь помітно стиснулися.
  — І?
  — Ми не разом. І не будемо.
  Вона дивилася на мене довго. Наче зважувала кожне слово.
  — Це добре, — сказала вона нарешті.
  Добре. Не “дякую”. Не “я рада”. Просто — добре.
  — Але? — спитав я.
  Вона усміхнулася сумно.
  — Але я втомилася бути в стані очікування.
  Це вдарило.
  — Я не просив тебе чекати.
  — Ні. Ти просто не поспішав.
  Тиша стала важкою.
  — Я не грався, — сказав я тихо.
  — Я знаю.
  — Тоді чому Влад?
  Вона підняла підборіддя.
  — Бо з ним просто.
  Я відчув, як щось стискається всередині.
  — А зі мною?
  Вона підійшла ближче. Настільки, що я відчув її подих.
  — З тобою — небезпечно.
  І це було не про страх. Це було про глибину.
  — Я не обіцяю, що оберу Влада, — сказала вона тихіше. — Але я оберу того, хто обирає мене без пауз.
  Я ковтнув.
  — Я обираю.
  — Зараз?
  — Так.
  Вона дивилася прямо в очі. І я вперше не був упевнений, що цього достатньо.
  — Тоді доведи, — прошепотіла вона. І зайшла в гуртожиток, залишивши мене на холодному повітрі.
  Не відштовхнула. Не прийняла. Але поставила нову межу. І цього разу мені доведеться не просто сказати. А зробити.