Роздмл 19. Настя

  Я не планувала з нею говорити. Чесно. Хотіла просто перечекати. Дати Марку розібратися. Тримати дистанцію, як пообіцяла. Але вона сама підійшла. Це сталося в бібліотеці. Я саме збирала конспекти, коли хтось спокійно сказав:
  — Ти Настя, так?
  Я підняла голову. Вона стояла навпроти. Без агресії. Без зверхності. Просто дивилася прямо.
  — Так.
  — Я Віка.
  Наче я могла не знати.
  — Я зрозуміла.
  Вона кивнула, ніби це було чесно. Кілька секунд ми просто дивилися одна на одну. І я раптом зрозуміла — вона не нервує. Вона впевнена.
  — Я не прийшла з’ясовувати стосунки, — сказала вона спокійно. — Просто хочу, щоб ти знала: ми з Марком були разом довго. І не розійшлися через байдужість.
  Слова лягали рівно. Без тиску. Без театру.
  — Це ваше, — відповіла я так само рівно. — Не моє.
  — Поки що — так.
  Оце “поки що” вдарило.
  — Але він не з тих, хто швидко відпускає, — продовжила вона. — І не з тих, хто легко обирає.
  Я відчула, як пальці стискаються навколо зошита.
  — Тоді він має визначитися.
  Віка уважно подивилася на мене. І вперше в її очах щось змінилося.
  — Ти не схожа на тих, з ким він був після мене.
  — Я не “після”.
  Вона ледь усміхнулася.
  — Ось тому я й прийшла.
  Тиша. Напружена. Чесна.
  — Я не тримаю його, — сказала вона нарешті. — Але якщо він повернеться — я не відштовхну.
  Оце було боляче. Не через зухвалість. Через правду. Вона не благала. Не боролася. Не принижувалася. Вона просто знала свою цінність. І я вперше відчула сумнів.


Марк знайшов мене надвечір.
  — Вона говорила з тобою, — сказав він одразу. Не питання. Твердження.
  — Так.
  Його щелепа стиснулася.
  — Що вона сказала?
  Я дивилася на нього довго.
  — Що ти не з тих, хто легко обирає.
  Він різко видихнув.
  — Це не її справа.
  — А чия?
  Він провів рукою по волоссю — вперше за весь час виглядав не впевнено, а… розгублено.
  — Я не планував, що все так вийде.
  — А як ти планував?
  Він підійшов ближче.
  — Я не думав, що ти станеш важливою. — це було сказано тихо. Чесно. І небезпечно.
  — А стала? — прошепотіла я.
  Його погляд став темним.
  — Так.
  Повітря між нами стало густим. Я зробила крок назад.
  — Тоді зроби вибір, Марку.
  — Це не так просто.
  І ось тут щось у мені клацнуло.
  — Для мене — просто.
  Він завмер.
  — Я не конкурую, — сказала я рівно. — І не чекаю, поки мене оберуть.
  Тиша впала між нами, як стіна. Його погляд ковзнув по моєму обличчю.
  — Ти йдеш? — спитав він тихо.
  — Я не йду. Я просто не стою на місці. — і я пройшла повз нього. Цього разу не зі злістю. З болем. Бо мені хотілося, щоб він зупинив. Але ще більше — щоб він зрозумів.