Розділ 18. Настя

  Я не спала пів ночі. Не через поцілунок. Через те, як він дивився після. Наче щось вирішив. Наче це більше не гра.
  Зайшла в університет раніше, ніж зазвичай. Хотіла спокою. Хотіла звичайного ранку. Але побачила їх одразу. Вона стояла біля сходів. Висока. Впевнена. З тією самою природною впевненістю, яку не потрібно демонструвати — вона просто є. Її рука лежала на його плечі. І він не відсувався. Я не знала її імені. Але знала, хто вона. Це було видно по тому, як люди дивилися. Як шепотілися. Як звикло вона почувалася поруч із ним. Марк щось сказав їй. Вона засміялася. Легко. Близько. І тільки тоді він помітив мене. Наші погляди зустрілися. Його — здивований. Мій — занадто спокійний. Я не зупинилася. Пройшла повз. Гордо. Рівно. Без паузи. А всередині все стискалося.

  — Ти її бачила? — спитала мене Аліна на перерві.
  — Кого?
  — О, не прикидайся. Віку.
  Віка. Ім’я лягло важко.
  — Вони зустрічалися два роки, — продовжила Аліна, не помічаючи, як я завмираю. — Розійшлися влітку. Але вона вчиться на магістратурі, просто рідко з’являється.
  Я кивнула.
  — І що?
  — І нічого. Просто… всі думали, що вони знову разом.
  Повітря стало густим. Всі. Я ненавиділа це слово.

  Він наздогнав мене після пар.
  — Настю.
  Я зупинилася, але не повернулася одразу.
  — Це не те, що ти думаєш.
  Класика. Я повільно обернулася.
  — А що я думаю?
  Він мовчав секунду.
  — Вона приїхала вчора. Я не знав.
  — І?
  — І ми не разом.
  — Але вона тримала тебе за плече.
  Його щелепа напружилася.
  — Це нічого не означає.
  Я гірко всміхнулася.
  — Для тебе, можливо.
  Пауза. Він зробив крок ближче.
  — Ти мені не віриш?
  — Я тебе ще не знаю, Марку.
  Оце була правда. Між нами був поцілунок. Напруга. Захист. Вогонь. Але довіри — ще ні.
  — Вона — минуле, — сказав він тихіше.
  — Минуле, яке стоїть поруч із тобою в коридорі. — я відчула, як щось у мені закривається. Я не збиралася бути дівчиною, яка чекає, поки хлопець визначиться.
  — Я не хочу бути варіантом, — сказала я рівно. — Або способом забути когось.
  Він різко видихнув.
  — Ти не варіант.
  — Тоді доведи. — слова вирвалися раніше, ніж я встигла подумати.
  Ми стояли занадто близько. Його очі потемніли.
  — Ти хочеш, щоб я зараз пішов і сказав їй що?
  — Я хочу, щоб ти зрозумів, чого хочеш.
  Тиша. Справжня. Напружена. Я зробила крок назад.
  — І поки ти не зрозумієш — я триматиму дистанцію. — це боліло говорити. Але ще більше боліло б залишитися.
  Я розвернулася й пішла. Не бігла. Не плакала. Просто йшла. І тільки коли зайшла в порожню аудиторію, дозволила собі видихнути. Бо тепер усе стало складніше. І поцілунок уже не здавався безпечним.