Розділ 14. Марк

  Я не збирався йти на цю вечірку. Серйозно. Я планував побути вдома, розібратися з конспектами, можливо, піти на пробіжку. Але Олексій витяг мене словами:
  — Ти й так поводишся так, ніби тобі сорок і троє дітей. Ходімо, розвієшся.
  І я прийшов. Музика гупала в стіни старого гуртожитку, повітря було густим від парфумів і дешевого алкоголю. Я зупинився в дверях кімнати, окинув поглядом людей — і побачив її. Вона стояла біля вікна. Не в центрі. Не в натовпі. Трохи осторонь. І сміялася. Не так, як у перший день — стримано й холодно. Ні. Вона сміялася по-справжньому. Голова трохи закинута назад, очі блищать. І поруч із нею стояв Влад із третього курсу. Влад нахилився до неї занадто близько. Сказав щось їй на вухо. Вона відповіла. Не відсунулась.
  Мені це не сподобалося. Я зробив ковток віскі. Потім ще один.
  — О, дивись, — пробурмотів Олексій поруч. — Новенька вже освоїлась.
  — Вона просто спілкується, — сказав я занадто різко.
  Олексій повільно перевів на мене погляд.
  — Тобі не все одно?
  Все одно. Звісно. Але чому тоді в грудях щось стиснулося?
  Влад поклав руку на підвіконня поруч із її долонею. Нахилився ще ближче. І я пішов. Не думав. Просто пішов.
  — Влад, — сказав я спокійно, зупинившись біля них.
  Він повернувся з напівусмішкою.
  — О, Марк. Приєднаєшся?
  — Настя, — я подивився тільки на неї, — ти хотіла конспект з мікроекономіки. Я приніс.
  Брехня. Вона здивовано підняла брови.
  — Я… не пам’ятаю, щоб просила.
  — Просила, — відповів я так, ніби вона просто забула.
  Влад хмикнув.
  — Та ми якраз говорили…
  — Поговорите пізніше.
  І ось тут я перейшов межу. Бо це вже звучало як наказ. Настя повільно відвела погляд від мене до Влада. Потім знову на мене.
  — Марку, — її голос став холоднішим. — Я ні з ким не йду, якщо не хочу.
  Це було сказано тихо. Але гостро. Навколо нас стало трохи тихіше. Люди завжди відчувають, коли щось ось-ось станеться. Я мав відступити. Мав пожартувати. Мав сказати: “Вибач, переплутав”. Але замість цього я сказав:
  — Тоді скажи прямо, що не хочеш.
  Вона дивилася на мене кілька секунд. Прямо. Без страху.
  — Я не люблю, коли за мене вирішують.
  І відійшла. Просто відійшла. Не до мене. Не до Влада. Вона пішла до кухні, залишивши мене стояти посеред кімнати, ніби я щойно програв якусь невидиму гру.
  Влад тихо присвиснув.
  — Облом, Ромео.
  Я хотів вдарити його. Замість цього я стиснув щелепи й зробив ще ковток віскі.
  — Вона занадто правильна, — сказав я Олексію пізніше, коли ми вийшли на балкон.
  — І?
  Я подивився всередину крізь скло. Вона стояла на кухні, говорила з якоюсь дівчиною, але раз у раз кидала погляд у наш бік. І я бачив — вона злиться.
  — І це мене дратує, — сказав я.
  Олексій тихо засміявся.
  — Ні. Це тебе зачепило.
  Я нічого не відповів. Бо вперше за довгий час хтось подивився на мене так, ніби я не центр всесвіту. І мені це… сподобалося більше, ніж варто було.