Розділ 13. Настя

 Я повинна відсунутися. Це проста дія. Логічна. Безпечна. Але я не рухаюся. Його рука лежить на столі всього за кілька сантиметрів від моєї. Не торкається. Просто чекає. Чекає на що? На мене.
  — Ми втратили нитку розмови, — кажу тихо.
  — Ні, — відповідає він. — Ми щойно знайшли головну тему.
  Його голос нижчий, ніж зазвичай. Не глузливий. Не легкий. Серйозний. Я відчуваю, як пульс віддає у скронях.
  — Ти завжди так дивишся? — питаю, намагаючись повернути контроль.
  — Як?
  — Ніби бачиш більше, ніж дозволено.
  Він повільно видихає.
  — Я дивлюся так тільки тоді, коли мені важливо.
  Серце пропускає удар. Бібліотека майже порожня. Лише десь за стелажами хтось перегортає сторінки. Лампи дають м’яке світло, яке робить його очі темнішими. Я повинна щось сказати. Замість цього я відчуваю, як його пальці повільно, майже невловимо торкаються моїх. Не хапають. Не стискають. Просто дотик. Моє тіло реагує раніше, ніж розум. Шкіра ніби оживає. Дихання стає глибшим. Світ звужується до точки контакту.
  — Настя, — тихо.
  Так, ніби це слово має вагу. Він підводиться трохи ближче. Його коліно торкається мого під столом. Випадково. Чи ні.
  — Ти можеш зупинити це, — каже він, але не відступає.
  Я піднімаю голову. Між нами тепер зовсім мало простору. Я бачу ледь помітну щетину на його щелепі. Відчуваю тепло його дихання. Ще трохи — і…  Мої пальці самі стискають край столу.
  — Це неправильно, — шепочу.
  — Чому?
  — Тому що…
  Я не закінчую. Бо не знаю відповіді. Його рука повільно ковзає по моїй — тепліше, впевненіше. Він не поспішає. Наче дає мені час передумати. Я не відсмикую. Його обличчя нахиляється ближче. Ще сантиметр. Я заплющую очі. І в цей момент....
  — Перепрошую! Бібліотека зачиняється через десять хвилин!
  Голос бібліотекарки ріже простір. Я різко відкриваю очі. Марк відсторонюється не одразу. Повільно. Наче розриває щось тонке. Повітря раптом стає холоднішим. Я забираю руку першою.
  — Нам треба… закінчити, — кажу тихо.
  — Так.
  Його голос хрипкіший, ніж раніше. Ми мовчки збираємо речі. Рухи повільні. Обережні. Ніби будь-який зайвий дотик знову щось запустить. Біля виходу він торкається моєї спини — коротко, ледь відчутно, щоб пропустити вперед. Але шкіра під його пальцями палає ще довго після того, як ми виходимо на холодне повітря. На вулиці осінь здається різкішою.
  — Настя, — каже він.
  Я зупиняюся.
  — Я не шкодую.
  Я ковтаю.
  — А я ще не вирішила.
  І йду. Але цієї ночі, лежачи в темряві, я чітко знаю: я б не відсунулась. І це лякає більше, ніж будь-який хаос.