Розділ 12. Марк

  Вона приходить рівно о шостій. Звісно. Сідає навпроти. Розкладає зошит, ручку, ноутбук. Все акуратно. Все правильно. Між нами стіл. Занадто багато простору.
  — Тема: «Концепція хаосу в сучасній науці», — читаю я з методички.
  Вона ледь помітно усміхається.
  — Іронічно.
  — Думаєш?
  — Ти ж любиш хаос.
  — Я люблю, коли люди думають, що це хаос.
  Вона дивиться на мене вперше за вечір довше, ніж на секунду.
  — Це різні речі?
  — Дуже.
  Тиша. Бібліотека майже порожня. Лампи дають м’яке світло. За вікном — темно. Ми працюємо спочатку відсторонено. Ділимо матеріал. Обговорюємо структуру. Вона розумна. Не просто старанна. Глибока. Вдумлива. І чим більше вона говорить, тим більше я розумію — її порядок не поверхневий. Це її спосіб контролювати світ.
  — Ти завжди так усе плануєш? — питаю тихіше.
  — Так.
  — Навіть почуття?
  Вона піднімає очі повільно.
  — Почуття — це слабкість, якщо ними не керувати.
  Я відчуваю, як щось стискається всередині.
  — А якщо не все потрібно контролювати?
  — Тоді це руйнує.
  Її голос стає тихішим. І раптом я розумію — це не просто теорія.
  — Я не руйную, — кажу спокійно.
  — Я цього не стверджувала.
  Але її тіло напружене. Я нахиляюся трохи ближче. Не торкаюся.
  — Подивись на мене.
  Вона не одразу, але дивиться. І цього разу в її очах не злість. Сумнів.
  — Я не з нею, — кажу тихо.
  — Мене це не стосується.
  — Стосується.
  Секунда. Дві. Її дихання прискорюється. Моя рука лягає на стіл ближче до її пальців. Не торкаюся. Чекаю. І вона не відсмикується. Повітря густішає. Повільно. Небезпечно.
  — Ми тут для проєкту, — шепоче вона.
  — Так.
  Але ніхто з нас не дивиться в методичку. Ще сантиметр — і я торкнуся її руки. І цього разу вона не піде.