Розділ 9. Настя

  Я не шукала його. Справді. Просто поверталася з бібліотеки трохи пізніше, ніж зазвичай. Осінній вечір був прохолодний, повітря пахло вологим листям, а ліхтарі розмивали світло на мокрому асфальті. Я почула сміх раніше, ніж побачила їх.
  Його сміх. Глибший, тепліший, ніж зазвичай у коридорах. Я зупинилася інстинктивно. Марк стояв біля входу в гуртожиток. І дівчина перед ним — висока, світловолоса, в короткому пальті — тримала його за рукав. Занадто близько. Занадто впевнено. Він нахилився до неї, щось сказав. Вона засміялася. Її рука ковзнула з його рукава на груди. І він не відступив.
  У грудях щось різко стиснулося. Це не має мене стосуватися. Ми нічого одне одному не обіцяли. Ми навіть не… нічого. Я зробила крок назад, але гравій під ногами видав звук.
  Він підняв голову. Наші погляди зустрілися. На частку секунди. Його обличчя змінилося. Не різко. Але я помітила. Дівчина щось сказала йому, не озираючись.
  Я першою відвела очі. І пішла. Швидше, ніж потрібно. Горло стискало дивне відчуття — не біль, не образа. Щось гірше. Розчарування. У собі. У тому, що я дозволила собі подумати, що між нами було щось особливе.
  — Ти бліда, — каже Ліза, коли я заходжу в кімнату.
  — Просто втомилася.
  — Ага. І тому дивишся так, ніби щойно побачила свого колишнього з новою дівчиною?
  Я різко знімаю пальто.
  — Він не мій.
  — Але?
  Я мовчу. Бо пояснити складно. Мені не боляче, бо він із кимось. Мені боляче, бо я дозволила собі повірити в його погляд біля вікна.
  — Я ж казала, — тихіше додає Ліза. — Він… не з тих, хто довго буває один.
  — Мене це не цікавить, — відповідаю занадто швидко. І сама собі не вірю.
  Тієї ночі я довго не можу заснути. Мені сниться коридор гуртожитку. Відчинене вікно. Його подих біля мого вуха. І чужа рука на його грудях.