Розділ 7. Настя

  — Тут душно, — кажу я швидше собі, ніж йому.
  — Пішли, — відповідає Марк.
  Не наказ. Не прохання. Просто впевненість, що я піду. І я йду. Коридор гуртожитку темніший, музика приглушена стінами, світло холодніше. Дихати легше. Але не спокійніше. Ми зупиняємося біля відкритого вікна в кінці коридору. Звідси видно подвір’я кампусу, жовте листя на асфальті, ліхтарі, що кидають м’яке світло.
  Я обіймаю себе руками. Не від холоду. Він стає поруч. Занадто близько.
  — Ти завжди така напружена? — питає він тихо.
  — Я не напружена.
  — Ти затримуєш дихання, коли я підходжу ближче.
  Я різко вдихаю.
  — Це неправда.
  Він не торкається мене. Але я відчуваю тепло його тіла спиною. Його подих — десь біля мого вуха.
  — Подивись на мене, — тихіше.
  Я повертаю голову. Надто близько. Його очі темніші в цьому світлі. Погляд не грайливий. Не насмішкуватий. Серйозний.
  — Чому ти мене уникаєш? — питає він.
  — Я не уникаю.
  — Ти дивишся на мене так, ніби я катастрофа, яка ось-ось зруйнує твій розклад.
  Я мовчу. Бо він правий.
  — Я просто не люблю хаос, — нарешті кажу.
  Він нахиляється трохи ближче. Його голос стає нижчим.
  — А якщо хаос — це не завжди погано?
  Його пальці ковзають по підвіконню, майже торкаючись моєї руки. Майже. Між нами лишається кілька сантиметрів. І ці кілька сантиметрів болять більше, ніж будь-який дотик.
  — Ти граєшся, — шепочу я.
  — Ні.
  У цей момент я розумію: він не грається. Його погляд повільний. Виважений. Він чекає. Не нападає. Не поспішає. Дає мені простір піти. І я повинна піти.
  Я відступаю на крок. Повітря раптом стає холоднішим.
  — Мені потрібно знайти Лізу, — кажу занадто швидко.
  Він киває.
  — Добре.
  Без тиску. Без спроб зупинити. І це чомусь б’є сильніше, ніж якби він утримав мене.
  Коли я повертаюся до кімнати, музика здається гучнішою, люди — ближчими, світло — різкішим. Але моє тіло все ще пам’ятає, як близько він стояв. І як я не дозволила йому торкнутися.