Розді 5. Марк

  — Ти дивишся в одну точку вже хвилин п’ять, — каже Олексій, не відриваючись від свого ноутбука. — Або ти закохався, або знову щось задумав.
  Я хмикаю. Ми сидимо на сходах біля фізичного корпусу. Осінній вечір прохолодний, повітря пахне листям і сигаретним димом від компанії першокурсників трохи далі. Кампус повільно порожніє, але я не поспішаю йти.
  — Є тут одна новенька, — кажу байдуже.
  Олексій піднімає брову.
  — О, почалося.
  — Та нічого не почалося. Вона… занадто правильна.
  — Це проблема?
  Я знизую плечима, але відповідь у мене вже є. Так. Проблема. Вона дивиться так, ніби світ можна впорядкувати. Ніби правила існують не для того, щоб їх ламати. І коли вона сказала: «Я люблю порядок», — це прозвучало серйозно. Без гри. Без кокетства.
  — Вона перевелася на другий курс, — продовжую. — І виглядає так, ніби не розуміє, куди потрапила.
  — А ти, звісно, хочеш їй це пояснити?
  — Я нічого не хочу.
  Брехня. Мене зачепило, як вона відреагувала. Не злякалася. Не почала фліртувати. В її очах було роздратування. Наче я — помилка в її акуратному розкладі. Я звик до іншого. Дівчата або одразу усміхаються, або одразу уникають. З нею не спрацювало ні те, ні інше.
  — Обережно, — тихо каже Олексій. — Ти завжди цікавишся тим, що складно дістати.
  Я усміхаюся.
  — Вона не трофей.
  — Тоді що?
  Я замовкаю. Не знаю. Можливо, виклик. Можливо, щось у її погляді. Можливо, те, що вона не намагається мені сподобатися. І це вперше за довгий час цікаво.
  — У суботу вечірка в гуртожитку економістів, — змінює тему Олексій. — Підеш?
  Я думаю секунду.
  — Можливо.
  І чомусь уявляю її там. Серед гучної музики. Серед хаосу. І мені цікаво, чи залишиться вона такою ж правильною в темряві.