Розділ 4. Настя

  Я ненавиджу, коли мене хтось лякає. Особливо в бібліотеці. Тому що бібліотека — це моя територія. Мій безпечний простір. Місце, де все зрозуміло: тиша, сторінки, запах паперу і пилу, м’яке світло ламп. Тут немає хаосу. Немає людей, які живуть за власними правилами.
  А потім хтось врізається в мене плечем. Книга вислизає з рук. Серце — теж.
  — Ой!
  Я відступаю на крок, майже впираючись у стелаж. Переді мною — темна куртка, запах кави і чогось терпкого, можливо, м’яти. І очі. Темні. Спокійні. Занадто спокійні для людини, яка щойно налякала мене.
  — Вибач, — каже він.
  Голос низький, трохи хриплуватий. Не вибачається — просто констатує факт. Я підіймаю книгу, намагаючись не дивитися на нього довше, ніж потрібно.
  — Треба дивитися, куди йдеш.
  — Треба, — легко погоджується він. І не відводить погляду.
  Мені це не подобається. Він дивиться так, ніби намагається щось зрозуміти. Ніби я не людина, а задача. І це… дратує.
  — Ти новенька, — каже він, і це звучить не як питання.
  — І що?
  Моя відповідь різкіша, ніж планувала. Але я не люблю, коли незнайомці поводяться так, ніби вже щось про мене знають. Він ледь помітно усміхається.
  — Нічого. Просто тут усіх знаю.
  Звісно, знає. Я раптом розумію, хто це. Левченко. Той самий.
  Я помічаю деталі: трохи недбале темне волосся, розстібнутий комір сорочки, темні кола під очима — ніби він мало спить. Він не виглядає як типовий «проблемний студент». Немає агресії. Немає показного бунту. Є спокій. І впевненість. Надто багато впевненості.
  — Вітаю в нашому хаосі, — додає він.
  — Я люблю порядок, — відповідаю сухо.
  — Тоді тобі буде складно.
  І він іде. Просто розвертається і йде, ніби ця розмова нічого не значила. А я стою між стелажами, з книжкою в руках, і чомусь відчуваю, як пульс повільно повертається до норми.
  Мене це злить. Те, що він так легко зайняв простір. Те, що не вибачався по-справжньому. Те, що дивився так уважно. І ще більше мене злить те, що я запам’ятала, як він пахне.
  — Це він? — шепоче Ліза, коли я сідаю поруч із нею за столик.
  — Хто?
  — Не прикидайся. Левченко.
  Я знизує плечима.
  — Він просто неввічливий.
  Ліза сміється.
  — Неввічливий? Ти ще нічого не бачила.
  — Мені й не потрібно.
  Але брехня відчувається навіть у моїй власній голові. Тому що, коли я повертаюся додому і відкриваю конспект, я ловлю себе на тому, що думаю не про лекцію. А про те, як він дивився. Не з інтересом. Не з фліртом. А ніби я щось нове в його впорядкованій системі хаосу. І це… неспокійно.
  Я перевелася сюди, щоб усе було передбачувано. Щоб просто вчитися. Жодних драм. Жодних людей, які порушують баланс. Але, здається, баланс уже трохи похитнувся.
  І це тільки початок.