Розділ 2. Настя

  Наступні дні промайнули, мов швидкоплинний вітер. Я все ще намагалася звикнути до нового розкладу, до нових аудиторій, до маси незнайомих облич. Кампус був величезний: широкі коридори, старі дерев’яні сходи, запах пилу і кави з кафетерію, що просочувався крізь двері. Вся ця нова реальність одночасно лякала і манила.
  Щоразу, проходячи повз фізичний факультет, я чула шепіт студентів:
— Тільки глянь, він там…
— Левченко? — перехоплювала я.
  Я старалася не показувати свого інтересу, але важко ігнорувати постійні натяки. Ходили легенди: про те, як він прогулює пари, як відчайдушно сміється на студентських вечірках, про його легкий шарм і непередбачувану поведінку. І чим більше я чула, тим більше уявляла його образ: карі очі, трохи недбала зачіска, постійна впевненість у кожному русі…
  Одного разу, виходячи з бібліотеки, я помітила його здалеку. Він стояв біля сходів фізичного корпусу, говорив із друзями і сміявся. Нічого особливого, та все одно я відчула дивне хвилювання. Мене приваблювало, як він легко займає простір навколо себе, як ніби все навколо — його сцена.
  На лекціях я намагалася сконцентруватися, але думки час від часу відривалися: хтось обговорював його новий «вчинок», студентка сміялася над його жартом, і в уяві я створювала власні сцени: його руки, його погляд, те, як він рухається…
  Подруга Ліза, яка вже встигла стати моїм провідником у студентському житті, помітила моє зацікавлення.
— Ти що, вже його примітила? — хитро підморгнула вона.
— Я… я просто чула багато розмов, — спробувала відмахнутися, але голос здався занадто тихим, навіть для себе.
— Ой, давай, не прикидайся, — сміялася Ліза. — Він точно знає, що всі його помічають. І, можливо, тобі теж цікаво.
  Я відчула легкий сором і водночас цікавість. Щось у ньому притягувало, навіть якщо я ще не знала, чи хочу бути частиною його світу. Можливо, саме це відчуття змушувало мене уважніше слухати шепіт коридорів, відстежувати його рухи між лекціями, на вечірках, на сходах…
  І хоча я все ще залишалася «хорошою студенткою», яка дотримується правил, всередині з’являлося маленьке бажання порушити власні межі — просто, щоб побачити його ближче.
  В університеті осінь пахла новими книжками, гарячим чаєм у кафетерії та холодним вітром, що пробивався через вікна. І серед усіх цих запахів і звуків я відчувала, що невидимий магніт уже тягне мене в напрямку однієї людини — того, кого ще ніколи не зустрічала, але ім’я якого стало частиною кожного дня.