Частина I

Для тих хто мріє, навіть коли навколо руїни

1

У Мілтоні, штат Флорида, був на диво спекотний вересневий ранок 2059 року. Спека стояла така, що навіть не чути було пташиного співу. Та звідки б він узявся? Глобальне потепління знищило більшість рослинності, а разом з нею — комах і птахів. Життя в цьому регіоні давно вже перетворилось на висушену тінь минулого.

Алекс прокинувся, весь мокрий від поту. Тіло липло до простирадла, і навіть думка про каву здавалася нестерпною. Він потягнувся до пляшки з дистильованою водою, запив таблетку з вітамінами та електролітами, що мала стати його сніданком. Потім сів на край ліжка й втупився у вікно.

За вікном, немов за брудним склом, стояв густий смог. Вітер не ворушив ані листя, ані повітря. Лінія горизонту втонула в сірості. Алекс жив на околиці міста, в невеликому одноповерховому будинку з дерев’яним ганком, пофарбованим колись білою фарбою. Від дороги до дому вела кам’яна стежка, що звивалася між колись зеленими, а тепер висушеними деревами. Сусіди мешкали далеко — за кілька десятків метрів, тому тут панувала відносна тиша. Хіба що інколи над головою пролітали військові літаки — поруч була база.

«Пора на роботу», — зітхнув Алекс. Його рухи були повільні, мляві. То був понеділок, і в душі не лишилось ані крихти мотивації. Та він, усе ж, одягнувся, зачинив двері й попрямував стежками повз шум людських машин і тінь спекотного лісу.

Компанія, де працював Алекс, називалась AIstra. Вона входила до складу гігантської корпорації Bionis Force, що належала мільярдеру Джону Бексу — людині, яку хтось вважав рятівником людства, а хтось — його могильником.

AIstra займалась розробкою програмного забезпечення для штучного інтелекту. І хоча формально у штаті значилось понад тисячу співробітників, більшість фізичної та розумової праці давно вже виконували самі ШІ. Після катастрофічних помилок людства в минулому, керування критичними системами передали алгоритмам. Люди ж залишилися технічним персоналом — обслуговувати машини, підтримувати інфраструктуру, оновлювати бази даних. Роль творця перетворилась на роль наглядача.

Це здавалося логічним: штучні інтелекти не втомлюються, не приймають емоційних рішень, не мають амбіцій. Але разом з ефективністю прийшла нова біда — безробіття. Мільйони людей опинились нікому не потрібними, а отже — без засобів до існування. Зростала напруга, локальні конфлікти ставали буденністю, і хоч уряди ще тримали ситуацію під контролем, кожен знав: це не надовго. У когось були вже готові сценарії на випадок великого повстання. Але про це — згодом.

Сьогоднішній ранок ішов за знайомим маршрутом. Алекс зробив зупинку біля будинку свого друга — Віктора, що також працював у компанії, щоправда займався логістикою, перевезеннями та постачанням.

Він натиснув кнопку дзвінка.

— Привіт, Алекс, — пролунав голос з домофона.

— Привіт, Вікторе. Йдеш?

— Звісно. Тільки ключі візьму.

Їх офіс був за двадцять хвилин ходьби. Невелика, але охоронювана територія, куди входили за електронною відміткою. На вахті — кілька охоронців, нещодавно замінених наполовину дронами. Сканування обличчя, пік — і ворота повільно розсунулися.

— Побачимось після зміни, — кинув Віктор і пішов своєю дорогою.

Алекс попрямував до свого відділу. Його ділянка роботи — створення програм для міжзоряних польотів, зокрема програмування маршрутів і поведінки роботів-дослідників, яких відправляли на екзопланети. ШІ, як і майже завжди, писав основний код сам. Алекс тільки ставив завдання, перевіряв логіку, тестував нестандартні сценарії, брав участь у спільному плануванні.

Найбільшим досягненням останніх десятиліть було створення супер’ядерних двигунів, які дозволяли кораблям розганятися до половини швидкості світла. Це скоротило міжзоряні подорожі до реалістичних термінів. Наприклад, до Альфи Центавра можна було долетіти менш ніж за вісім років — замість сотень або тисяч. Проте навіть такий шлях залишався надзвичайно небезпечним і складним. Саме тому роботу над маршрутами та поведінкою автономних систем доручали не людям, а ШІ. Але навіть із такою технологією цей політ залишався ризикованим. Космос не пробачав помилок. Тому програми мали бути бездоганними.

За десять років роботи Алекс уже втратив первісну пристрасть. Програмування стало рутиною. Доба проходила за моніторами, серед цифрових сигналів і логічних моделей, і лише іноді — серед мрій про зірки.

Увечері, після ще одного типового дня, він повернувся на вахту, приклав бейдж. Ворота клацнули, і назустріч вийшов Віктор.

— Ну як день? — запитав той.

— Та як завжди... — Алекс злегка посміхнувся, але очі були порожні.

— То, може, по пиву?

— А може, краще на пірс? Хочу побачити горизонт…