15)

Він хотів ще щось додати, але раптом кинджал біля моєї шиї зник. “Та з біса все стається так швидко?” Я лише встигла відчути, що лезо трохи заділо мою шкіру. Я одразу накинула кілька окремих щитів на себе, Скотта і Дана. Доречі, ці двоє одразу ж підскочили на ноги. Принц Королівства Повітря аж відкрив рот від здивування, дивлячись на щось позаду мене. Я одразу ж розвернулась і застигла в німому здивуванні.

— Терал! Порошок! Негайно! — закричав один із чоловік, прижимаючи іншого до землі. — І наручники!

Вони були як дві краплі води! Обох вампірів відрізняв лише одяг. Скотт підійшов до мене.

— Що це? — я ледь видавила з себе запитання.

— Ти питала в мене колись про зілля зміни зовнішності. Схоже, що воно справді існує, — голос Скотта був злим. Він свердлив поглядом двох чоловіків біля будинку.

Раптом з'явився вершник. Білосніжний кінь ще повністю не зупинився, коли рудий хлопець зіскочив з нього і помчав до тих двох. Скотт також пішов до них. На зап'ястях притиснутого до землі Алекса з'явились наручники. Рудий помічник насипав на долоню вампіра якийсь дивний фіолетовий порошок. Принц, нахилившись, щось прошепотів над яскравим пилом, а тоді осипав ним свого бранця. Пройшла одна секунда, дві, три. Я кліпнула, і тепер в наручниках опинився зовсім інший чоловік. Першим, що я помітила, було світле волосся. Потім він обернув голову до мене і я зустрілася поглядом з золотими очима. Це був він.

— Вільям Флетчер... — прошепотіла я.

Ступивши кілька кроків назад, я знову обернулась до Дана. Побачивши мої дії, він випрямився і розправив плечі, але вийшло в нього погано. Його праве плече залишалося злегка опущеним. Я побачила кров, що стікала по білому крилу і моє серце стиснулось. Хтось із магів стояв рівно, хтось на колінах, але всі вони озиралися по сторонах.

— Якщо тут справжній принц вампірів зі своїм помічником, то його прибічники недалеко, — пояснив мені Дан. Його голос став нижчим. Я бачила, що йому боляче...

— Забираймося звідси, — видала я, підійшовши до нього.

— Можу підказати вам чудовий спосіб, — тарлан спробував натягнути невимушену посмішку. — Зцілення - це дар води. Зараз вам потрібно прийняти і вивільнити дар вогню. Я вам допоможу, — він торкнувся мого плеча і я відчула, як наповнююсь енергії.

Мені здалось знайомим це відчуття і я скоса глянула на тарлана. Він точно приклав до цього свою руку. Або лапу. Або крило. Одним словом, неважливо. Про це я його ще розпитаю. Але після своїх ‘фокусів’ чоловік судорожно вдихнув.

— Що ж ти накоїв, — видала я. Він уникав мого погляду, ховаючи очі.

Я вирішила прислухатись і постаралась зосередитись на своїй силі вогню, не забуваючи про щит, бо маги почали перешіптуватись. Я кілька секунд налаштовувалась, а потім відчула, що здригається земля, і почула іржання коней, які занадто швидко наближались. Я закрила очі і видихнула, намагаючись сконцентруватися на полум'ї, що вирувало всередині. В один момент я відчула кожну травинку, що рухалась від подувів вітру, подих кожного мага, кожного вампіра, кожної людини, відчула, що наближається близько пів сотні коней, відчула кожну крихту землі, відчула струмок, що протікав у лісі, і підземне джерело просто під усіма нами, відчула вогонь, що палав у моїй душі і заповнював усе тіло.

Я відкрила очі, від чого маги, на яких я кинула погляд, відсахнулись і з очима, повними жаху, почали задкувати і падати на коліна, а потім я поглянула на Дана. Він кивнув. І хоча я не змогла прочитати його емоції, здається, він був задоволений. Я злегка посміхнулась йому, підняла складені разом долоні, і на них нізвідки з'явився вогняний метелик. Він порухав вусиками і розправив крильця. Я злегка підкинула комаху, щоб вона взлетіла, а в наступну мить розвела долоні в сторони. Величезний стовп полум'я з'явився з маленької іскри і линув до неба, огорнувши нас з Даном своїм теплом.

Я відчула, як вогонь розтікається по жилах, як він наповнює собою кожну клітину мого тіла, як він палає. Наступної миті я змахнула крилами.
 

***  Скотт  ***

Я почув, що хтось закричав, а тоді обернувся.

“Невже тарлан все-таки добрався до когось?” — подумав я.

Чи не всі маги лежали на землі і викрикували молитви про вибачення і просьби пощадити.

Поруч з ними з'явився стовп вогню.

— Що вона робить? — з цими словами на мене подивився справжній принц вампірів.

— Навіть не можу уявити, — відповів я, з захопленням спостерігаючи за цим дійством.

Раптом увесь вогонь стиснувся в якусь кулясту форму і засвітився, заливаючи все довкола яскравими променями світла. Я зажмурився і виставив долоню перед очима, але все одно не бачив, що робила Лотта. Наступної секунди кулька засвітилася ще більше, і розвіялась, огорнувши нас хвилею тепла. Я протер очі, але те, що я побачив, не зникло. Фенікс... Велетенський фенікс! І перш, ніж хтось із нас всіх встиг отямитись від побаченого, він піднявся в небо. Я помітив на ньому тарлана, і вже через мить птаха 'спалахнула' і... просто зникла. На землю осідав попіл. Я присвиснув.

*** Шарлотта ***

Все відбувалося на рефлексах, наче я все це знала і практикувала мільйон разів, а не вперше. “Куди податись? Куди? Куди? Куди?” — в моїх думках панував безлад. Я вирішила перебрати всі можливі варіанти. "Королівство Води? Королівство Землі? Королівство Повітря? Чи, може... — не встигла я перечислити все, що хотіла, як нас раптом викинуло кудись. Я одразу помітила красиві ліхтарі вздовж широкої доріжки, а потім плавно обернулася. Палац... Перед велетенськими вхідними дверима стояли двоє охоронців, закам'янілих від страху. — Дан не спускається!” — з'явилася думка. Я відчувала його тіло на собі, але він не рухався.

“Якщо я зараз перетворюся, раптом він впаде з такої висоти? Але як же пояснити двом цим статуям, що мені потрібна їхня допомога?” — це була задача, рішення якої я ніяк не знаходила.
 

*** Едмунд ***

Мені знову не спалось. Ще зі вчора я ні на хвилину не зімкнув очей, особливо після сьогоднішніх новин про те, що Орден планує пастку для Великої. Я чекав звістки від Алана, переглядаючи отримані листи. Раптом в моїй кімнаті стало світло, наче вдень. “Сонце ще не зійшло! — осінило мої сонні думки через кілька хвилин. Відкинувши стілець, я підбіг до вікна. — Не може бути! Напевно, я сплю" — прошепотів я, протерши очі, але птаха не зникла.