Після того як ти вирішив вбити мене

7)

— У мене є декілька книг… Недаремно взяв з собою. Я знаю, що теорія без практики не надто ефективна, але безпека — це для нас головне. Тож не можемо ми лазити по лісі і якісь там трави шукати, — затараторив маг як тільки виліз з намету з трьома книгами в руках і почав влаштовуватися біля мене.

— Гей Скотте, я, схоже, дальтоніком став, — Алекс, сидівший навпроти, якось дивно на мене дивився. В його голосі звучали нотки сарказму, але на обличчі розпливлось нерозуміння.

— Про що це ти, друже? Що ще за дивне слово? — Скотт подивився на вампіра з удаваним скептизмом і доброю посмішкою.

— Пам'ятаєш, ми колись зустріли на площі біля замку старого. Він ще доводив нам, що цей світ сірий і безбарвний. Так от, він був не поетом і не майстром слова. Наші лікарі проводили якісь дослідження і зрозуміли, що деякі люди справді не розрізняють кольори. Назвали цю хворобу дальтонізмом.

— І з чого ж ти вирішив, що захворів? — Скотт гортав одну із книг, щось шукаючи.

— Зараз покажу тобі. Лотта, відвернись, — -скомандував Алекс.

Що це на нього найшло. Дивний він якийсь.

Я усміхнулася і обернулася до мага спиною з думками: “ Перевтомився, напевно. Переживав за мене ще й…”

— Друже, які очі в Шарлотти? — видав принц і з інтересом втупився в чаклуна.

— Хех, Алексе, ти хочеш, щоб я підняв настрій дівчині своїми компліментами? — я не бачила зараз обличчя Скотта, але почула як закрилася книга. — Красиві, глибокі, бездонні очі, незабутній погляд. Ще?

Я засміялась. І все таки, цей спосіб підняти комусь настрій дуже навіть дієвий.

— Ти не зрозумів мене. Якого кольору очі у Великої? — знаєте, а я вже почала звикати до свого нового імені.

— Звичайно ж карі. А які ж іще? — пирхнув Скотт.

— Тоді зараз я тобі фокус покажу. Готовий? — Алекс обернувся до мене закрив мені очі долонею і обернув до мага.

— До чого це все? — я усміхнулася. Не знаю як у них, а у мене настрій піднявся на сто відсотків.

— Фокус—покус! — не втрималася, коли вампір відкрив мені очі, побачивши скептично-усміхнений вираз обличчя Скотта: розсміялася.

Але його погляд вмить став таким здивованим, що мої веселощі як рукою зняло.

— Що таке? Щось сталося? — переводила погляд з Алекса на Скотта і назад кілька разів.

— Лотт, в тебе очі… блакитні, — мої брови поповзли вверх після слів чаклуна. — Це… після того, як ти…

Тоді я згадала свій сон. У ньому був тарлан. Він схилився переді мною все коліно, а я дала йому руку. Він казав щось про те, що хоче допомогти.

Посмішка повільно сповзала з моїх губ. Це ж був сон?

— Давайте не будемо найближчим часом згадувати цей інцидент, — Скотт говорив скоріше до Алекса, кивнувши в мою сторону.

— Добре, тема для всіх неприємна, а відтепер — закрита.

Мене вивів з думок збережений голос мага: 
— Шарлотто, ти як? Займатися можеш, чи ні?

Кілька разів покліпала очима, наче виходячи з трансу, і кивнула.

— Алексе, ти чому ще досі тут? — в роздумах була не я одна. Хлопець також про щось задумався. — В мене таке відчуття, що ти зараз прямо тут таки й заснеш. Тобі треба відпочити, щоб ми змогли знову йти увечері. Ти пообіцяв, що відпочинеш.

— Свої обіцянки виконую, — вампір видавив з себе посмішку. — Постарайтеся не вляпатися у щось, поки я спатиму.

— За нас не хвилюйся. Викинь з голови. Максимум який може статися: Лотта спалить книги. Ну, або викине їх в озеро, — Скотт підморгнув мені.

Щоб хоч якось зібратися і поліпшити настрій, я згадала підбадьорливу обіцянку Алекса, яку він дав мені в будиночку на дереві: 
"І поки ви, Шарлотто, будете навчатися і набиратися сили, я обіцяю захищати вас вдень і вночі ціною власного життя."

Усміхнулася своїм думкам, спокійно подивилася на Скотта і сказала: 
— Я готова до навчання.

— Чудово. Тоді давай почнемо.

Снодійне зілля з карани і цілюще з постежника і тати я запам'ятала добре. Але далі пішли такі зілля і відвари, що від їх можливостей мені стало страшнувато. Одна крапля зілля могла вбити. Найбільше в першій книзі було саме отрут. Але на них великої уваги я не звертала. Запам'ятала одну-дві, бо цього вимагав Скотт і все. А ось протиотрути — це вже інша справа. До кожного зілля, яке несло за собою смерть, хвороби і страждання існувало “спасіння”. Найлегчі і найвідоміші з них я старалася запам'ятати.

Я встигла помітити, що Дана більше немає біля мене. Напевно, знову пішов. Сподіваюся, що ми з ним ще побачимося.


Коли сонце було вже над обрієм, мій учитель почав розповідати про останній розділ книги: 
— Це дуже—дуже древні зілля і настоянки. Для них потрібні рідкісні, а іноді, навіть зниклі, а отже і надзвичайно дорогі компоненти.

І справді, серед інгредієнтів були й такі: сльоза русалки, хвіст веселкової ящірки, кігті і пір'я фенікса, шерсть флакера, кров тарлана. Від останнього компонента мене пересмикнуло. І якраз про нього

З останнім розділом ми закі6нчили досить швидко. Останні промінчики сонця ще сиділи на верхівках дерев.

— Я піду розбуджу Алекса, — Скотт легенько похлопав мене по спині і посміхнувся. — Ти молодець!

Я кивнула йому у відповідь, і маг пішов до намету. 
Важкий був цей день. А вечір і ніч будуть ще складнішими.

Вампір прокинувся швидко, і так само швидко зібрав намет. Було темно…

— Йдемо? — я взяла свою сумку і обернулася до Алекса і Скотта.

— Авжеж ідем. Але спочатку я все перевірю, — сказав маг і почав випускати свої повітряні “радари” в східну частину лісу.

— Я тобі допоможу, — обернулася і почала перевіряти західну. Уже через мить відчула щось дивне, як якийсь бар'єр. — Скотт, там щось є!

— Що сталося? Нас вистежили? — розпитував Алекс у друга, поки той перевіряв західну частину лісу.

— Ні, там нічого немає, лише невеличкий пагорб, — відзвітував чаклун і ми одразу ж вирушили в дорогу.

Я ж ніяк не могла зрозуміти, що відчула насправді. Що то було? Може, Дан? 
Але, як тільки ми вийшли з лісу, я відчула ще щось і вже без повітряного радару. Чомусь, це відчуття мене налякало.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше