Смак пам’яті

Кевін розплющив очі. Перед ним була вже інша реальність — похмура й розмита. Ще мить тому він жив у безмежному просторі світла, серед усміхнених людей та яскравих кольорів, а тепер — усе зникло.

Де той прекрасний світ, у якому він був? Де усмішки, кольори, свобода? Невже це було лише марення, сон, породжений його виснаженою свідомістю? І якщо так, то де він зараз?

Погляд поступово сфокусувався. Кевін побачив дівчину, яка сиділа зовсім поруч, біля його ліжка. Її очі дивилися вниз, у підлогу. Здавалося, вона поринула у власні думки, настільки глибокі, що не помічала навіть того, що Кевін прокинувся.

Сам Браун лежав на вдивовижу приємному матраці. До його руки була під’єднана крапельниця, а тіло скувала сильна втома.

У глибині кімнати говорили двоє чоловіків. Їхні голоси були приглушені, але чіткі, і вони звучали так, ніби обговорювали щось важливе. Обидва виглядали як звичайні люди, середнього зросту, без особливих рис, які б вирізняли їх серед інших. Той, що був трішки вищим, тримався впевнено. Він стояв рівно, говорив спокійно, але твердо, і кожне його слово було як настанова. Другий чоловік був трохи нижчим, і його постава видавала слухняність. Він уважно дивився на того, хто говорив, кивав, іноді щось тихо відповідав. У його очах було видно повагу й зосередженість.

Кевін поступово прийшов до тями. Він повернув голову набік і потім спробував підвестися. Дівчина, яка сиділа поруч, раптом підняла очі. Її губи затремтіли, і вона вигукнула:

— Ну нарешті… Нарешті!

Вона схопила його руку обома долонями, притиснула до себе й у пориві емоцій поцілувала. Її очі так блищали від сліз, що будь-хто відчув би ніжність і вдячність. Але Кевін не відчув нічого. Його погляд залишався холодним і відстороненим. Він не мав ані найменшого розуміння, хто ця дівчина. Її обійми здавалися йому чужими. У ньому не народжувалося жодної прихильності. Різким рухом він вирвав руку. Його жест був не агресивним, але рішучим, відвертим у своїй байдужості. Дівчина застигла, її очі наповнилися розгубленістю. Вона не розуміла, чому він так відреагував.

У ту ж секунду розмова двох чоловіків обірвалася. Вони обидва повернули голови до Брауна. Той, що був вищим, насупився, його погляд став уважним і пронизливим. Другий, нижчий, нахилився трохи вперед, намагаючись краще роздивитися. В їхніх очах було здивування й щось більше — якесь напружене очікування.

Чоловіки мовчки спостерігали за Кевіном. Потім той, що був вищим, нахилився до свого супутника й щось сказав йому на вухо. Другий чоловік одразу ж кивнув і швидко вийшов із кімнати, залишивши їх утрьох.

Вищий чоловік повільно підійшов. Він зупинився біля ліжка й подивився в очі Брауну. Стривожена дівчина, яка сиділа поруч, нарешті заговорила:

— Кевіне… як ти себе почуваєш? Як ти? Усе добре?

Вона дивилася на нього, шукаючи хоч якусь відповідь. Проте він мовчав. Він продовжував оглядати простір навколо й намагався зрозуміти, де опинився.

Дівчина здригнулася, її голос став ще більш розпачливим:

— Ти мене не пам’ятаєш, Кевіне?..

Вона затулила обличчя руками й гірко заплакала.

— Люба, не плач, дай йому час прийти в себе, — ласкаво промовив чоловік, який стояв поруч. Він обережно поклав руку їй на плече й погладив його, наче хотів зняти частину її болю.

— Добре… — схлипуючи, відповіла вона.

Чоловік допоміг дівчині підвестися. Він підтримав її за руку й пригорнув до себе. Її голова схилилася на його плече, і вона одразу стала маленькою, беззахисною, розбитою. Разом вони неспішно рушили до виходу.

До Кевіна поступово поверталися життєві сили. Його тіло вже не було таким безпорадним, як раніше: він міг обережно підійматися з ліжка, робити кілька кроків кімнатою, відчувати під ногами тверду підлогу. Та попри це його розум залишався в темряві — він усе ще не міг збагнути, що з ним сталося, де він перебуває і хто ці люди, що оточують його.

Дівчина періодично приходила. Вона була така мила й відкрита, що Кевін, хоч і мовчав, у глибині душі почав відчувати щось схоже на прихильність до неї. Йому здавалося, що колись вони були пов’язані, що їхні долі вже перетиналися, і ця невидима нитка тепер знову тягнула до неї. Але водночас його сковували протилежні почуття. Поруч із прихильністю народжувалася черствість, яка відштовхувала від неї. Він відчував недовіру, у ньому жила відчуженість, яка робила його байдужим до її слів і жестів.

Здавалося, що до його серця одночасно намагаються достукатися дві протилежні сили. Жодна з них не могла перемогти, і боротьба тривала далі. Його розум туманився, думки плуталися, а почуття затьмарювалися. Він дивився на дівчину й відчував одночасно прихильність і відразу, ніжність і відчуженість, довіру й страх. Він не міг заговорити, але й не міг відштовхнути її остаточно.

У двері постукали. Кевін повів очима в той бік і побачив, як у них увійшла та сама дівчина, яка приходила завжди. У її руках був піднос. На ньому — акуратно розкладена їжа й чашка теплого чаю. Вона повільно підійшла й поставила піднос біля ліжка, а сама присіла поруч.

— Привіт, Кевіне. Як себе почуваєш? Можливо, тебе щось бентежить? Ти можеш сказати мені. Скажи мені, про що ти думаєш…

Браун мовчав. Він ще жодного разу не промовив до неї. Його очі залишалися холодними й уникали її. Він дивився на піднос, а тоді потягнувся до чашки. Кевін узяв її і підніс до губ. Надпивши трохи, він завмер. Смак був інший. До цього чай завжди здавався однаковим — гіркувато-терпким. Але зараз він був зовсім не такий. Легкий, ніжний, із відтінком квітів. Цей смак розбудив спогади, які, здавалося, були назавжди втрачені. Вони раптово з’явилися й замиготіли в голові. Кевін подивився на дівчину — і згадав її. Це Софі!