Пам’ять, що не відпускає

Для Кевіна розпочався новий рівень корекції. Сьогодні його вивели з тієї сирої камери, повели крізь довгий ряд зачинених дверей і завели в непропорційно витягнуту кімнату. Стіни були гладкі, темно-сірі, без вікон і жодних деталей, а підлога — металева, із ледь помітними стиками плит.

У кінці цього «коридору» стояли два сидіння. На простій табуретці сидів Адам, а в масивному кріслі спокійно й поважно розмістився керівник. Його очі горіли дивним вогнем, і Кевіну стало незрозуміло: чи це справжня фанатична віра у «видужання», як він це називав, чи банальна насолода від того, як чужа свідомість ламається й перестає бути собою.

У центрі кімнати стояла довга кушетка на низьких стійках, навколо якої було змонтовано рамний механізм із підвісними дугами, з яких звисали десятки тонких провідків — одні прозорі, мов капіляри, інші сріблясті, тугі, з малими контактами на кінцях. Біля головної опори була вмонтована вузька консоль — пульт із рядами кнопок, що підсвічувалися зеленими й жовтими вогниками, та індикаторами, які ритмічно переливалися.

Кевіна поклали на кушетку. Його повністю роздягнули, і холод металу прорізав оголену шкіру, приклеївся до спини, ніби стіл сам хотів втримати його. На зап’ястки й щиколотки надягнули кайдани.

Адам підійшов ближче. Він узяв голку зі шприцом, наповнив її прозорою рідиною і без жодних пояснень увів її у руку Кевіна. Укол пройшов крізь шкіру, і майже одразу голова Кевіна стала важкою, наче її притиснули до кушетки невидимим каменем. Безсилля опанувало ним, тіло втратило силу, а свідомість почала розпливатися. Він поступово поринав у затяжний, дивний стан — не зовсім сон, але й не реальність. У голові паморочилося, думки розбігалися, наче наполохані зайці, які шукають вихід із пастки. Образи перемішувалися, усе навколо крутилося, і він уже не міг утримати жодної думки.

Почали розкладати провідки. Вони лягали вздовж ключиць, спускалися по ребрах, проходили від плечей до передпліч, торкалися живота, стегон, колін, нарешті щиколоток — так, щоб кожна ділянка тіла була охоплена цим тонким, механічним павутинням. Контакти притискалися до шкіри — прохолодні, трохи вогкі від гелю, настільки ніжні на дотик, що це відчуття було оманливо схоже на турботу. Здавалося, ніби систему хвилює комфорт, але Кевін знав: тут усе створено не для комфорту, а для повного керування.

Очі йому затягнули тканиною — вона була жорсткою, із грубого волокна, яке відчутно тиснуло на повіки. Крізь неї не можна було побачити нічого: ні блимання ламп, ні край стіни, ні постаті людей. Рот стягнули кляпом — настільки туго й щільно, що щелепи відчули незвичний біль від нерухомості.

Адам підвівся з табуретки й підійшов до пульта. Він зупинився поруч із Кевіном на кілька секунд, ніби прислухаючись до його дихання, а потім заговорив рівно, без пауз та інтонаційної теплоти:

— Система.

Тонкі провідки ожили. М’язи розслабилися, серце зробило кілька рівних, глибоких ударів, і легке, майже солодке блаженство розстелилося в ньому.

— Коло Розуму.

Блаженство раптово посилилося. Хвиля тепла огорнула Брауна, вона торкнулася горла, грудей, пробігла по животу й затихла в нижніх м’язах ніг. І Кевін, не маючи власних думок, відчував щиру радість від цього слова, ніби воно було єдиним правильним у світі.

— Свобода.

Тіло накрила спека. Вдих був важким, повітря раптом стало задушливим, і кожен його ковток пік легені. Піт виступив на скронях, але, затриманий пов’язкою, не міг стікати.

— Жінки.

Страх паралізував усе його нутро. М’язи живота стиснулися, обпікшись холодом зсередини, і порожнечу під кляпом заповнило виття, яке не можна було видати назовні.

— Софі.

Холод і відраза зійшли разом, як дві паралельні хвилі. Холод — крижаний, що зводив щелепи й стискав хребет. Відраза — мов гіркий смак, що розлився по горлу й захопив груди.

Кевін уже не міг думати своє. Укол забрав його здатність фокусуватися, а слова Адама стали єдиною реальністю. Він не контролював себе — лише реагував на команди, і кожна реакція ставала сильнішою за попередню.

Процедура тривала нескінченно довго. Кевін відчував, як його тіло стає слухняним, як свідомість розчиняється в ритмі слів. Система й Коло Розуму приносили йому радість, він чекав їх, прагнув їх, як спраглий прагне води.

Коли все закінчилося, кайдани розімкнулися, провідки стихли, пов’язку зняли, а кляп витягнули з рота, відразу наступило полегшення. Проте в очах Брауна й надалі все перемішувалося, простір хитався, тіло не тримало його. Ноги в нього підкошувалися, а руки були абсолютно безсилими.

Білі халати взяли Кевіна під руки й повели назад до камери. Він ішов, похитуючись, майже несвідомо. А в голові застигли ті два слова. Вони стали для нього чимось дуже хорошим, теплим. І сам того не тямлячи, він хотів, щоб ці слова прозвучали ще раз, щоб відчуття блаженства й радості повернулося.

Другий рівень корекції не здавався Кевіну таким болючим, як той перший, де були екран і голоси, що розривали його свідомість. Тут усе відбувалося легше, без крику й нав’язливих картин. Проте цей рівень тривав значно довше. Кевіна приводили туди ще раз і ще раз, і все починалося спочатку. Його знову клали на холодну кушетку, знову роздягали, знову затискали кайданами, знову вводили той укол, що робив голову важкою й думки розсипаними. І знову Адам говорив слова, натискаючи кнопки на пульті. Звучали інші слова, проте сенс залишався сталим — знищити в ньому кохання, стерти самобутність, посилити зневагу до жінок і відразу до самого поняття любові.