Розділ 3. Наступного дня

Роділ 3. Наступного дня

Я побачила його зранку біля кавомашини. Без вечірніх тіней. Без алкоголю, який робить людей мʼякшими. Зранку всі виглядають такими, якими є насправді — або дуже близькими до цього.

Андрій тримав чашку двума руками. Ніби грівся, хоча сказати, що було холодно — ні, було тепло. Цей жест я знала. Так тримали кружки військові — не для того, щоб зігрітися, а щоб руки не тремтіли.

Я наважилась і підійшла першою. Це не була випадковість, це було рішення.

— Доброго ранку! — сказала я українською.

Він підняв очі майже миттєво, ніби я його розбудила. І відповів українською.З акцентом, неідеально, але правильно.

— Доброго.

Я відчула, як усередині щось трохи розслабилось.

— Ви добре спали? — запитав Андрій.

— Без снів, — відповіла я. — Це хороший знак.

Він кивнув, ніби знав, що я мала на увазі. Мовчання, що дивно, між нами не було незручним.

— Ви вчора... — Андрій замʼявся. — Вибачте, якщо я був надто близько.

— Ні, — перебила я. — Ви зробили все правильно.

Я сказала це від щирого серця. І зрозуміла, що хочу сказати більше. Це було небезпечно, але після ночі спогадів, небезпека загубилася.

— Ви були там? — спитала пошепки. — На фронті.

Андрій почав зважувати слова і відповів не одразу. Так роблять ті, хто знає: кожна деталь — це зброя.

— Був. — сказав він. — Але я не люблю про це говорити.

Мені не хотілося наполягати, тим більше я для нього поки чужа людина. До того ж, я знала ціну розповіді.

— Я теж, — сказала я. — Хоч і не воювала.

Андрій подивився на мене уважніше. Не з жалем. Не співчутливо. З повагою.

— Київщина? — запитав він.

Я кивнула.

— Буча, — сказала я, перш ніж Андрій встиг зупинитись.

Я чекала реакції. Точніше, завжди чекаю. Люди або говорять лишнє, або відразу відводять очі. Він не зробив ні того, ні іншого. Лише міцно стиснув щелепу.

— Мені шкода. — сказав він. Просто. Без пафосу.

В цю секунду, я зрозуміла, я закохуюсь. Андрій розуміє мене.

— Ви зараз тут..ʼ — я зробила ковток кави, — відпочиваєте чи тікаєте?

 Андрій ледь посміхнувся. Вперше по-справжньому.

— Вчуся жити без постійного стресу і напруги. — відповів Андрій. — Тільки погано виходить.

— Це нормально. — відповіла я. — Після війни всі погано вчаться.

Ми вийшли на терасу. Сонце обійняло нас теплими променями. Море блищало так, ніби нічого і не траплялося. В цю мить, я подумала, що ми тут ніби з однієї причини — перевірити, чи ще можна бути людьми.

— Ви повернетесь? — запитала я.

Андрій затримав погляд на горизонті.

— Складно зараз сказати... Коли зможу, — відповів Андрій. — Не все ще закінчено.

Я сприйняла це так, як хотіла сприйняти. Так говорять ті, для кого війна — не абстракція.

— Дякую, — сказала я раптом.

— Цікаво, за що?

— За те, що Ви... — я замовкла, стараючись підібрати слова. — Не лякаєте.

Він довго дивився на мене. У цьому погляді було щось складне і не змогла його розшифрувати. Потім Андрій посміхнувся.

— Ви теж. — сказав він. — Чомусь.

І в цю мить, я дозволила собі подумати: ми зможемо зрозуміти одне одного