Розділ 2. Внутрішній монолог Марії

Розділ 2. Внутрішній монолог Марії.

Я не планувала ні з ким говорити.Мені хотілося відпочинку. Потрібен був як би шум — щоб заглушити те, що не вимикається всередині. Вода ніде нічого не лікує, лише робить вигляд. Дає паузу між спогадами.

Коли впав тей клятий піднос, я знову була там. Не тілом — тілом я сиділа на стільці, відчувала гарячий пластик під стегнами, запах сонцезахисного крему. Але всередині я була в укритті. Темно. Страшно. Сиро. Чужі кроки над головою. Мені здавалося, що звикла. А потім — звук. І все летить шкереберть.

Я не хотіла, щоб він торкався мене. Ніхто не має права торкатися, коли я вразлива. Коли тіло неначе вискочило зі шкіри. Я сказала це різко, і мені було байдуже, як це прозвучало. Я чекала "я ж хотів допомогти", чекала образи, агресії. Так часто реагують і я цього вже чекала.

Але Андрій просто відійшов.
Це було дуже дивно. Він зрозумів, ось так просто, без пояснень. Ніби відчув ту біль, що була в мене всередині, як це — коли дотик стає загрозою.

Через хвилину, я відчула спиною, що Андрій поруч. Він не тиснув. Не дивився. Це нагадувало, як стояли військові на блокпостах після деокупації — ніби тут і водночас без вторгнення. Я впіймала себе на думці, що мені стало легше дихати.

Я дивилася на синє море і думала. У Бучі не було такого кольору. Все в сірих тонах, навіть небо. Я памʼятаю, як подумала тоді: якщо виживу, ніколи не повірю в яскраві кольори, їх для мене не існуватиме.

Коли я заговорила, голос був не мій. Англійська — зручна мова для дистанції. У ній немає дому, немає могил, немає підвалів. Лише слова. Андрій відповів просто, без деталей. Так говорять ті, які вміють мовчати.

Він не запитав, звідки я. І я вдячна була за це. Бо складно пояснити і як сказати "звідти" так, щоб не зламатися. Де тепер "звідти"? Там, де були мої улюблені місця, мій дім? Чи там, де навчили мовчати, коли стріляють?

Коли я пішла, я була чомусь впевнена, що Андрій не піде за мною. І він не пішов. Це було правильно з його боку. І чомусь — боляче.

* * *

Вночі я довго лежала з відкритими очима. Як тут заснути, коли біль знову нагадав про себе. Цікаво, але памʼять не питає, де ти зараз. Їй байдуже, що світить сонечко, що навколо море, що постіль пахне пральним порошком, а не сирістю. Вона просто відкриває двері — і ти знову там.

Підвал дуже низький. Мені ця деталь запамʼяталася надовго, бо не можна було випрямити спину і від цього постійно боліла. Стеля тиснула, наче хотіла зробити нас маленькими і непомітними. Ми сиділи вздовж двох стін — я, мама, сусідка з поверху вище і ще двоє людей, імен яких я не запамʼятала. Імена тоді були зайвими. Важливо було лише дихати тихо.

Темрява не була повною. Угорі залишилося вузеньке віконце, закладене мішками з піском. Світло неначе прокрадалося до нас, як доказ того, що світ іще існує. Я дивилася на ту смужку і рахувала хвилини між звуками. Але найстрашніше — це не постріли. Найстрашніше — кроки. Кроки зверху були важким. Солдати ходили повільно, з паузами, ніби міряли простір. Хтось сміявся, дехто говорив матом. Мова різала слух сильніше, ніж автоматні черги.

Я памʼятаю, як мама міцно взяла мене за руку. Вона тримала міцно, але руки тремтіли. Мені тоді здавалося, що я старша за неї. Що моя задача — не дати зламатися. Війна, дивна штука: діти стають мурами, а дорослі можуть стати тріщинами.

Хтось постукав у двері підʼїзду. Впевнено і не сильно. Я почула, як у когось зверху зірвався голос. Потім— крик. Вистріл. І тиша, яка була гіршою, гіршою за крик.

Ми майже не дихали і не рухались. Навіть коли стало зрозуміло, що в будинок зайшли. Навіть коли щось впало. Навіть коли запах — різкий, металевий — почав пронизувати повітря. Я тоді ще не знала, що запах страху має фізичну форму.

Батько не був з нами. Він пішов раніше — сказав, що перевірить, чи можна пройти до сусіднього будинку, де був звʼязок. Я спочатку злилася на нього за це. Лише зараз розумію, він хотів вивести сімʼю з цього жаху. Він просто не міг сидіти і чекати.

Він так і не повернувся. Я довго переконувала себе, що це нічого не означає. Він десь сховався і чекає слушної нагоди. Що його затримали. Людина чіпляється за будь-яку версію, якщо вона дозволяє не думати про кінець.

Через кілька днів ми вийшли. Повільно. Обережно. Ніби місто могло вибухнути від неправильного кроку. На вулиці було тихо, навіть неприродно тихо. Машини стояли, як покинуті іграшки. Деякі — з простріленими вікна. Деякі — з відчиненими дверима. Запамʼятався велосипед біля узбіччя. Він лежав так, ніби хтось просто заліз і пішов.

Я тоді вперше побачила тіло. Я не скажу де і як. Це не має значення. Важливіше інше: у якийсь момент мозок вирішує, що це не людина. Бо інакше — не вижити.Ми виїжджали з Бучі мовчки. Ніхто не плакав. Сльози прийшли пізніше, коли було вже безпечно. Безпека робить біль можливим. Батька ми знайшли згодом. Не відразу. Спочатку був список, потім фото, номер. Я не впізнала його з першого погляду — і досі не знаю, чи це добре, чи ні.

Я приїхала сюди, щоб бути нічиєю. Але війна має дивну звичку — знаходити тебе навіть біля моря.

Уже пізно і потрібно хоч трохи змусити себе поспати.