Анталія. Відпочинок

Частина 1. Анталія. Відпочинок.
 

Я не знав про них і тим більше, не знав їхніх імен одразу. 
На відпочинку частіше імена не мають значення — тут усі приїжджають без минулого. Анталії вдається робити вигляд, що нічого не відбулося і не відбувається: море таке саме мокре і шумить так само, як до війни. Пальми, вони не знають слова "окупація", "шахед", а туристи обговорюють, як погода, ніби світ не ламався.

Я сидів у барі готелю, вечоріло. Спека почала спадати і алкоголь починав говорити замість людей. Вони зʼявилися майже одночасно — не разом, але ніби притягнуті одним і тим самим повітрям.

Вона — українка, Марія. Це було видно з першого погляду, навіть без мови. Не з вишиванок чи державних символів — з того, як вона тримала плечі. Люди після окупації носять себе інакше: ніби весь час чекають, що щось упаде зверху. Вона сіла за столик, обличчям до моря, але не бачила моря. Так буває коли людина заклопотана і дивиться начебто крізь тебе. Телефон лежав екраном донизу. Марія не чекала повідомлень.

Він — Андрій, підійшов пізніше. Високий, трішки згорблений, ніби звик дивитися вниз. Замовив віскі без льоду — деталь, котра чомусь дуже чітко мені запамʼяталася. Так пʼють ті, кому не потрібне охолодження. Його руки були без мозолів, тобто без слідів роботи, але рухи —занадто чіткі для туриста. Так не жестикулюють ті, хто ніколи не тримав зброю.

Зустрілися вони через дрібницю. Гучний звук, ніби вибух — хтось упустив металевий піднос. Звук різонув повітря, і вона відскочила так, ніби її вдарили. Я бачив це тисячі разів — на вокзалах, волонтерських центрах, у лікарнях. Вона ледве встигла вхопитися за край столика, а всередині їй не вистачало повітря. 

Він підбіг швидше, ніж персонал. 
— Все добре, — сказав він тихо англійською.

Марія підняла на нього очі — спочатку порожні, потім різкі.
— Не торкайтеся, — сказала вона українською.

Андрій відразу відступив. Без здивування, без образ. Так відспупають ті, хто добре знає, що межі — це не якась формальність, це питання виживання.

Я бачив, як він сів неподалік, спиною до Марії, не дивлячись, але залишаючись поруч. Це був не жест залицяння. Це було чергування.

Через хвилин пʼять вона першою заговорила.

— Ви теж реагуєте на звуки? — спитала англійською.

— Інколи, — відповів Андрій. — Особливо, коли не очікуєш.

Марія кивнула. Більше питань не було. Люди з такими паузами не потребують пояснень.

Я бачив, як вони спілкувалися того вечора — повільно. ніби навчаючись заново ходити. Про хвилі. Про те, що вода тут тепліша, ніж здається. Про те, що Анталія надто яскрава для тих, хто звик жити в напівтемряві.

Андрій не сказав, звідки він.
Марія не говорила, звідки вона.

Вони попрощалися і я помітив, як Андрій ще довго дивився їй услід.