Розділ 38

– Що відбувається? – розгублено питає Фелікс, підходячи до мене з-заду.

– Що ви не договорюєте? Відповідайте, – вимагаю, бо серцем відчуваю – вони щось приховують.

Дафна прикриває рота рукою в невдалій спробі приглушити ще один схлип. Тео продовжує заспокійливо гладити її по спині, проте тепер він відвернувся і його обличчя зовсім не видно. Мені тільки те і залишається, що збентежено переводити погляд з одного на іншого, поки неспокій в грудях наростає.

– Далія, – захриплий звук голосу сестри переривається черговим схлипом. – Далію вбили через нас.

Холод проходить моїм тілом, та на цей раз морозна погода тут ні до чого.

– В-вбили? – Фелікс заїкається, насторожено дивлячись на них обох. – Що значить «вбили через вас»? – і фокусується на братові. – Тео!

Хлопець повертається до нас, не відпускаючи з обіймів Дафну, і ми бачимо мокрі доріжки від сліз на його щоках.

– Після одного з завдань, їхнє угрупування якось дізналось, хто заважав їхнім справам, і вийшло на нас. Вони слідкували за нами і погрожували. Якось, коли я підходив до дому, вони взялись ні звідки і побили мене. Сильно. Це ще був ясний день, тоді-то я і зрозумів, що їм нічого не завадить, – Тео похитав головою, ніби сам себе сварячи. – В той день тато раніше повертався з роботи і побачив це. Він спугнув їх, а тоді допоміг мені піднятись і зайти в дім. Довелось йому все розповісти… Я рвався до Дафни, щоб перевірити чи їй вони не зашкодили, бо вона не відповідала на повідомленні і дзвінки, але тато не дозволив піднятись з ліжка і поїхав до неї сам. Він вирішив забрати її до нас, щоб все обговорити. Ввечері повернулась мама, і тато розповів їй все, бо ніколи не міг щось довго приховувати від неї.

Я пам’ятаю той день. Фелікс був у нас в гостях, ми з ним грали за комп’ютером весь день, їли всяку гидоту і нам ніхто не заважав – батьки були на роботі, а Дафна не виходила зі своєї кімнати. А тоді Ансель приїхав і забрав її. Тепер згадую, якою наляканою вона стала і прямо таки побігла за ним в машину. Того дня вона так і не повернулась додому, а Ансель подзвонив Феліксу і сказав, щоб він лишився на ніч у нас, бо Тео захворів, а він з Далією має терміново поїхати по справах. Ввечері мама, коли прийшла додому з роботи, сказала, що Дафна лишиться на ночівлю у Бейлі. Мені це здалось дивним, але я нічого не сказала.

Боже, я просто жахлива сестра – не помічала того, що було у мене буквально під носом.

– Ми всю ніч обговорювали це, – продовжив Тео. – В якийсь момент мама з татом вийшли поговорити вдвох, а коли повернулись, то одразу сказали, що допоможуть нам зникнути, сховають нас. Спочатку ми відмовились, але вони сказали, що знають всі ризики і готові на це. Це через нас мама ходила така засмучена, – повідомив він брату, бо схоже звідкись знає, що Фелікс звинувачув батька в зраді, через що і страдала Далія. А тепер он як воно виявляється… – В той день під час лабораторної роботи в лісі ми з Дафною знали, що треба робити, щоб це виглядало ніби ми просто розчинились в повітрі. Недалеко від лісу нас чекав батько, щоб відвезти в інше місто і сховати. А через декілька днів ми дізнались, що мама… потрапила в аварію, – хлопець різко втягнув повітря, ледве говорячи. – Але аварія не змогла приховати той факт, що в неї стріляли. Один ідеальний вистріл прямо в серце. Вона померла одразу на місці… А потім машина врізалась в будівлю. Жодних камер, жодних свідків. Все чисто. Проте вони навіть не намагались приховати, що це їх робота.

Я почула тихий схлип поряд з собою. О боже. Фелікс. Я обійняла його і притиснула до себе так міцно, що сама ледве могла дихати.

Сльози сипались градом у всіх.

– А що як наступними були б ми? – не впевнена чи почув Тео мої слова, чи розібрав хоч щось.

Дафна повернулась до нас.

– Ми не знали, що робити. Ми були такі налякані. Ансель взяв все в свої руки, хоча йому було ще гірше, ми чули як він плакав навзрид. Але він сховав нас, приставив до кожного з вас охорону, а ми і наша команда відслідковували вас по камерах.

– Ви наразили нас на небезпеку… – промовила я більше до себе, ніж до них. А тоді звернулась до Дафни з Тео: – Навіть знаючи, що ми можемо бути наступні, ви все одно не зупинились? – сама не знаю було це питанням, чи радше твердженням.

Дафна здригнулась, ніби я вдарила її словами. Вона дивилась на мене широко розплющеними очима, повними сліз і провини, і кілька секунд просто мовчала – так, наче не знала, з якого боку взагалі підійти до відповіді.

– Ми… – її голос зламався. Вона ковтнула повітря. – Ми намагались. Клянуся, ми намагались усе зупинити. Але вони вже були надто близько. Надто глибоко в нашому житті. Кожен наш крок був під контролем.

– То це… – дуже тихо почав Фелікс. – Це не через батька. Не через його справи. Не через його помилки. Не через ворогів з минулого, – говорить рівно, але я відчуваю напругу всього його тіла. – Мама померла через вас.

Тео стиснув щелепи.

– Так.

Одне коротке слово. Яке впало важким каменем.

– Ви знали, – Фелікс дивився прямо на брата. – Ви знали, що вони можуть піти далі. Що вони не зупиняться.

А я поглянула на них і раптом зрозуміла: вони теж заплатили. Просто іншою валютою.