Розділ 37

Ванесса

Наш час

Щось відбувається. І я не знаю – це кінець… чи нарешті порятунок.

Крики стають гучнішими. Я чую, як щось гримить – двері? метал? кроки?

Усе змішується в хаотичний шум, і я намагаюся розрізнити голоси, але не можу. Серце б’ється десь у скронях, дихання коротке, пальці стискають ковдру піді мною так, що нігті впиваються в тканину.

І знову тиша. Така оглушлива, що я мимоволі заплющую очі.

Чую, як дрижать двері. Потім – тріск.

І раптом усе стихає. Жодного звуку. Навіть власне серцебиття здається чужим.

Я сиджу, не дихаючи, не рухаючись. Очі важкі, повіки не слухаються.

А потім чується щось нове. Голос. Тихий. Знайомий.

– Ванессо…

Мені здається, що я марю. Це не може бути правдою. Це, мабуть, вкотре моя уява грає зі мною в злий жарт. Чи все ж?..

– Нес, це я, – голос став ближчим. На щоці відчуваю тепло долоні. – Будь ласка, відкрий очі.

Світ трохи хитається, але коли зображення нарешті збирається докупи – я бачу його. Фелікс. Просто переді мною.

Я кидаюся йому на шию, стискаю, притискаюсь до нього, боюся, що він зникне, якщо відпущу.

Він справжній.

– Боже… – шепоче десь біля вуха, міцніше обіймаючи. Не впевнена, що це звернено до мене – можливо, це він сам собі. – Я так боявся, що запізнився.

І я ламаюсь – починаю плакати. Сльози течуть без зупину – через те, якою безпомічною була в кризовій ситуації, через те, що взагалі опинилась в такій ситуації, через полегшення, бо все нарешті закінчилось, бо він нарешті тут. Він тут. Він зі мною.

Відхиляюсь трохи назад, щоб поглянути на нього. Те саме обличчя. Ті самі очі. Тільки зараз у них більше страху і болю, ніж я коли-небудь бачила. Той самий запах. Те саме тепло, що випромінює його тіло, яке зараз тремтить – чи то моє?

Нічого не кажу. Просто знову пригортаюсь до нього – сильно, до болю, щоб відчути: це не сон.

Фелікс обережно відпускає мене, проводить долонею по моєму обличчю, ніби перевіряє – я справді тут. Потім бере за руку.

– Ходімо. Треба вивести тебе звідси.

Ми встаємо, і тільки зараз я помічаю, що двері майже злетіли з петель. Виходимо в темний коридор, стіни там потріскані, а під ногами обсипана штукатурка. Туди-сюди сновигають люди у формі – поліцейські. Ще якісь чоловіки виносять коробки з сусідніх кімнат. Відлуння команд когось ззовні зливаються у гул. Коли ми виходимо на вулицю, в мене одразу влучає холодне повітря і пронизливий вітер, від якого мимоволі мружусь.

А тоді я роззираюсь навкруги, і серед купи машин з миготливими маячками і людей у броні, бачу їх – дві постаті, що не зводять з нас погляду.

Дафна.

Тео.

На мить у мене просто порожніє всередині. Серце зупиняється, дихання рветься. Я дивлюсь на них – і не знаю, що відчуваю. Полегшення? Радість? Гнів? Біль? Образу?

Вони живі.

Вони справді живі.

Дафна швидко біжить до нас, Тео поспішає слідом за нею, але вони обидва зупиняються в декількох кроках від нас. Її очі червоні, а голос тремтить, коли вона вимовляє:

– Нессі, я…

Боже. Цей голос, рідний голос, який вже й не сподівалась почути. Але ось він.

Вона не договорює – не знає що чи як, – кидається до мене й міцно обіймає. В цю мить ми дозволяємо самі собі заплакати. Мої щоки ще не висохли, а по ним знову течуть сльози.

– Мені так шкода, Нессі, так шкода, – шепоче сестра.

Щодо мого викрадення? Чи через те, що дозволяла мені – всім нам – думати, що з ними сталось щось жахливе, що вони ймовірно мерті?

Я відхиляюсь, хочу щось відповісти, проте мені нема чого сказати. Ніщо не поверне ті роки, що я прожила без сестри, і без всіх тих людей, яких люблю.

– Золотце, – тихо подає голос Тео з обережною усмішкою. Він називав мене так ще з малечку. Роблю крок до нього і теж обіймаю, уткнувшись носом в плече. – Ти як?

– В порядку, – нарешті відповідаю хрипло, коли відходжу назад до Фелікса.

До нас підходить поліцейський і накинувши ковдру мені на плече, йде далі. Дуже доречно. На фоні всього, вже й забула, що змерзла.

Дивлюсь на свою сестру та брата свого хлопця і все ще не можу повірити, що вони тут. Фелікс обіймає мене за плечі – і підтримує, і зігріває.

– То ви весь час були тут, – кажу чи то собі, чи то їм.

– Не зовсім тут, але в цілому… так, – невпевнено відповідає Тео.

– Сілівен, Торнфілд, Віндрайл. Так, я знаю, – промовляю я. Це маленька частина міст, де їм допомагав знімати житло Ансель. Вони не питають звідки я знаю, тільки Фелікс кидає на мене нерозуміючий погляд. – Документи на оренду в кабінеті твого батька, – коротко пояснюю йому. – Нещодавно зрозуміла.