Розділ 36

Наші дні

Як можна було бути такою недогадливою? Тільки зараз до мене дійшло. Господи… То от чого я тут.

Я – не мішень, а бар’єр.

Через Дафну і Тео. Точніше, через те, що цим людям треба тримати їх в узді. Якщо сестра і Тео будуть знати, що я знаходжусь в тому ж приміщенні, що і незаконні медикаменти, то вони не дозволять своїй команді підірвати і це місце. От чому я тут – як жива перешкода для чужої справи. Того зі мною нічого і не роблять, нічого не вимагають, не погрожують.

Знаю, що Тео і Дафна не допустять, щоб зі мною щось сталось. Але що як іншим на це байдуже? Що як для них головне виконати справу, а чи будуть постраждалі не має значення?

Відчула, як усередині все стискається. Дихати важко, голова гуде. Паніка підкрадається, наче кіт до здобичі. Треба вибратись. Зараз або ніколи.

Затамувавши подих, підійшла до дверей – тихо, ноги не слухались і могли зрадити мене. З іншого боку тихо.

Замок. Деон не до кінця зачинив двері.

Я обережно потягнула ручку – і двері піддались на кілька сантиметрів. Серце так сповільнило ритм, що могло б здатись ніби взагалі не б’ється. Ще трохи – і я вільна.

Та варто було мені вдихнути повітря, як тінь закрила прохід.

– Навіть не думай, – пролунало спокійно, але з тим тоном, від якого все тіло напружилось.

Деон.

Він стояв просто переді мною, руки в кишенях, погляд – рівний, холодний.

Так хочеться попросити його відпустити мене. Може відпустить, змилується? Можливо він єдиний, кому не подобається, що мене використовують.

– Ні, – якимось жалісливим тоном, тихо сказав хлопець. – Вибач. Я не можу.

 Я ж не могла сказати це в голос. Чи могла? Чи він це по моєму вигляду прочитав?

Він боїться за сестру. І, насправді, я його розумію. Не уявляю, що сама б робила на його місці.

Чую, як в одній з кімнат двоє інших чоловіків сперечаються.

– Я теж хочу побачити сестру, Деоне. Цілою і неушкодженою, – відчайдушно, але тихо починаю говорити. – Але знаєш яка між нами з тобою різниця? В тому, що свою я не бачила вже чотири роки, – «Через вас» – хочу додати, але стримуюсь. Дивлюсь на нього благальними очима, повними сліз. – І весь цей час я могла хіба що сподіватись, що вона жива. Ти знаєш, як це?

Деон заплющує очі і повільно видихає.

– Ванессо, я не можу… Я заборгував їм, дуже і дуже багато. Тому моя сестра зараз у них під прицілом. Я маю віддати їм все до останньої копійки, але не можу, бо… не важливо. Виконуючи цю «роботу», – виплюнув з огидою це слово, – я зможу розплатитись за всі борги. Ти права – я не хочу всього цього, але просто не маю інших варіантів.

– Ті, хто кажуть «немає іншого варіанта» – дурні, бо варіант завжди є. Просто ти відмовляєшся його прийняти.

Проходить кілька хвилин перед тим як він говорить:

– Скоро все закінчиться, Ванессо.

Після цього він закриває у мене перед носом двері, замок клацає, і я чую, як він уходить. Не стримую розчарований видих і обм’якаю, опускаючись на землю. Це був мій єдиний вихід – переконати його. Я не героїня фільму, де всі, хто опиняються в екстреній ситуації, знають, що робити. Не така я вже і розумна та кмітлива, як думала. Тільки що доводила Деону, що завжди є другий варіант, але сама просто не знаю, що мені зараз робити…

Не знаю, скільки я вже сиджу на цій ковдрі, обхопивши себе руками, в марних спробах зігрітись. Не знаю, скільки вже часу минуло. Година? Дві? Чи цілий день? На вулиці стемніло, а в кімнаті ледве можна побачити обриси коробок біля протилежного краю стіни.

Повітря в кімнаті давно стало важким, холод пробирає до кісток. Пальці вже майже не слухаються – чи то від страху, чи то від холоду. Стіни ніби стискаються довкола.

А погляд час від часу сам ковзає до дверей.

Мене кидає то в тремтіння, то в байдужість. Тіло просить спокою, але мозок не замовкає – крутить думки, як заїжджену платівку.

Що, як для команди сестри і Тео люди – не перешкода в здійсненні завдання? Мета виправдовує засоби?

Що, як ніхто не дізнається, де я?

Навіть якщо це місце залишиться ціле – що, буде потім зі мною? Мене будуть перевозити на всі склади, щоб безпечно проводились і інші поставки?

Що, як я більше не побачу Фелікса? Батьків? Сестру? Чи Тео з Анселем? Своїх подруг?

А потім якийсь звук.

Це під’їхала машина. Почулись голоси.

А тоді все затихло, проте ненадовго, бо одразу шум став наростати. Крики. Постріли? Не певна, але якісь звуку, що відлунюють коридором, змусили мене затамувати подих.

Серце вистрибнуло з грудей. Я підвелась, тримаючись за стіну, вдивляючись у темряву, ніби зможу щось там побачити.

Щось відбувається. І я не знаю – це кінець чи…